Кожного разу, вирушаючи в похід, хочемо відкрити для себе щось інше, щось нове, не схоже на попереднє. Хочеться не тільки відчути запах гір, побачити як ховається сонце за засніжені вершини, як хитається одинока квітка від гірського вітру, як хмари зачіпаються за гори. Ще хочеться перевірити себе, свої власні сили, витримку, набути нового досвіду. Грузинський Кавказ – не виключення.

Аеропорт Тбілісі зустрічає галасом, вечірньою спекою та вільним wi-fi з романтичною назвою «Tbilisi loves you». Затримка рейсу хоч і виснажила, але настрою не зіпсувала. Саме тут в аеропорту збираємось всі разом – цього разу нас п’ятеро – двоє дівчат (я та Марина) та троє хлопців (Сергій, Андрій, Сергій). Звідси починаються наші пригоди, наш відпочинок, наші нові досягнення.

Наша подорож заздалегідь запланована з двох частин: перша – трек по долині річки Кистинка (Кхди – груз.) з виходом на перевал Кібіши Центральний і спуск в с.Джута, друга – сходження на гору Казбек.

Маршрут вибираємо нескладний аби не лише підготуватися до сходження на Казбек та акліматизуватися, а ще й щоб помилуватися красою гір. 

Сам трек видався досить цікавим: гирло річки Кхди – прикордонна зона – зустріч з групою з Одеси та з грузинськими прикордонниками – мальовничі водоспади по обидві сторони річки –  різноманіття квітів – пісні під гітару – льодовик Кібіши – перевал Центральний Кібіши – спуск по сипучці – смак гарячого чаю – друга зустріч з одеситами – мальовнича долина річки Шарованісцкалі – спуск до річки Джута – слизька висока трава – не можемо визначитися, що все таки краще: сипучка чи трава? – і знову одесити – стежка понад річкою, на протилежному боці якої дорога! – борщовик, після якого опіки на руках – село Джута. А далі – хінкалі, лимонад, хачапурі, лобіо – маршрутка з смішним водієм, який губить черевики – село Казбегі.

Наступний етап походу –Казбек. Такий високий і неприступний. Лякає тріщинами та каменепадами. Та ми йдемо до нього на зустріч: від монастиря Цмінда-Самеба  до льодовика Гергеті, далі до метеостанції і базового табору «Хрести», що на 3850м.

На саму вершину Казбеку пішли 5-го серпня лише хлопці.Саме вони – наших троє хлопців, троє сміливих, мужніх і сильних. Вони змогли! Вони це зробили! Гора пустила їх подивитися на красу Кавказу з висоти 5033м. Їм було важко.Цього року, кажуть, багато тріщин і погода досить спекотна. Та в них все вийшло, вони набули нового досвіду і отримали купу вражень. 7 хвилин ейфорії на вершині! Хоча, ні – ейфорія, мабуть, вже внизу, в базовому таборі, коли спустилися, відчули безпеку і усвідомили, що мета досягнута. Вони присвятили своє сходження Маслакову Анатолію Леонідовичу – за той досвід, який він передав не тільки їм, а й багатьом туристам Криничанщини.

А ми, дівчата, їх чекали і думками допомагали їм дійти до цілі. А ще – приймали сонячні ванни, читали книжки і слухали каменепади. Напевно, Казбек хотів нас роздивитися здалеку, а ми його – теж на відстані і у всій красі. Хай, може, іншим разом подивимося, що там цікавого на тій вершині, а поки – будемо уважно слухати хлопців, як вони повернуться і напоїмо їх гарячим узваром, як робив це Анатолій Леонідович при зустрічі з нами в горах...

А що далі? Далі – спуск в село, переїзд в Тбілісі, прогулянки столицею Грузії, розмови з грузинами, відпочинок, гарні емоції і повернення додому.

P.S. Про гори і щастя.

Не буває некрасивих гір! Навіть, коли засніжені чи голі, пологі чи круті, вкриті густою травою чи сіро-бурим камінням, низькі чи високі – вони завжди полонять своєю невимовною красою, примушують захоплюватися ними. І кожного разу я переконуюсь, що жодна фотографія не передає тієї гірської атмосфери, тієї краси, яку ми бачимо на власні очі. А сніг 6-го серпня – це вам не сніг 6-го січня. І таке ми можемо побачити лише високо в горах.А ще тут загострюється потреба відчути руку підтримки, почути дружню пораду, посміятися із доброго жарту. І коли ти все це отримуєш, відчуваєш себе щасливою людиною.

Залога Ірина