СТК "Едельвейс"

«Грузія – Казбек» – наша мета 2015

zabiyaka — Tue, 10 Nov 2015 14:10:11 GMT

Кожного разу, вирушаючи в похід, хочемо відкрити для себе щось інше, щось нове, не схоже на попереднє. Хочеться не тільки відчути запах гір, побачити як ховається сонце за засніжені вершини, як хитається одинока квітка від гірського вітру, як хмари зачіпаються за гори. Ще хочеться перевірити себе, свої власні сили, витримку, набути нового досвіду. Грузинський Кавказ – не виключення.

Аеропорт Тбілісі зустрічає галасом, вечірньою спекою та вільним wi-fi з романтичною назвою «Tbilisi loves you». Затримка рейсу хоч і виснажила, але настрою не зіпсувала. Саме тут в аеропорту збираємось всі разом – цього разу нас п’ятеро – двоє дівчат (я та Марина) та троє хлопців (Сергій, Андрій, Сергій). Звідси починаються наші пригоди, наш відпочинок, наші нові досягнення.

Наша подорож заздалегідь запланована з двох частин: перша – трек по долині річки Кистинка (Кхди – груз.) з виходом на перевал Кібіши Центральний і спуск в с.Джута, друга – сходження на гору Казбек.

Маршрут вибираємо нескладний аби не лише підготуватися до сходження на Казбек та акліматизуватися, а ще й щоб помилуватися красою гір.

Сам трек видався досить цікавим: гирло річки Кхди – прикордонна зона – зустріч з групою з Одеси та з грузинськими прикордонниками – мальовничі водоспади по обидві сторони річки – різноманіття квітів – пісні під гітару – льодовик Кібіши – перевал Центральний Кібіши – спуск по сипучці – смак гарячого чаю – друга зустріч з одеситами – мальовнича долина річки Шарованісцкалі – спуск до річки Джута – слизька висока трава – не можемо визначитися, що все таки краще: сипучка чи трава? – і знову одесити – стежка понад річкою, на протилежному боці якої дорога! – борщовик, після якого опіки на руках – село Джута. А далі – хінкалі, лимонад, хачапурі, лобіо – маршрутка з смішним водієм, який губить черевики – село Казбегі.

Наступний етап походу –Казбек. Такий високий і неприступний. Лякає тріщинами та каменепадами. Та ми йдемо до нього на зустріч: від монастиря Цмінда-Самеба до льодовика Гергеті, далі до метеостанції і базового табору «Хрести», що на 3850м.

На саму вершину Казбеку пішли 5-го серпня лише хлопці.Саме вони – наших троє хлопців, троє сміливих, мужніх і сильних. Вони змогли! Вони це зробили! Гора пустила їх подивитися на красу Кавказу з висоти 5033м. Їм було важко.Цього року, кажуть, багато тріщин і погода досить спекотна. Та в них все вийшло, вони набули нового досвіду і отримали купу вражень. 7 хвилин ейфорії на вершині! Хоча, ні – ейфорія, мабуть, вже внизу, в базовому таборі, коли спустилися, відчули безпеку і усвідомили, що мета досягнута. Вони присвятили своє сходження Маслакову Анатолію Леонідовичу – за той досвід, який він передав не тільки їм, а й багатьом туристам Криничанщини.

А ми, дівчата, їх чекали і думками допомагали їм дійти до цілі. А ще – приймали сонячні ванни, читали книжки і слухали каменепади. Напевно, Казбек хотів нас роздивитися здалеку, а ми його – теж на відстані і у всій красі. Хай, може, іншим разом подивимося, що там цікавого на тій вершині, а поки – будемо уважно слухати хлопців, як вони повернуться і напоїмо їх гарячим узваром, як робив це Анатолій Леонідович при зустрічі з нами в горах...

А що далі? Далі – спуск в село, переїзд в Тбілісі, прогулянки столицею Грузії, розмови з грузинами, відпочинок, гарні емоції і повернення додому.

P.S. Про гори і щастя.

Не буває некрасивих гір! Навіть, коли засніжені чи голі, пологі чи круті, вкриті густою травою чи сіро-бурим камінням, низькі чи високі – вони завжди полонять своєю невимовною красою, примушують захоплюватися ними. І кожного разу я переконуюсь, що жодна фотографія не передає тієї гірської атмосфери, тієї краси, яку ми бачимо на власні очі. А сніг 6-го серпня – це вам не сніг 6-го січня. І таке ми можемо побачити лише високо в горах.А ще тут загострюється потреба відчути руку підтримки, почути дружню пораду, посміятися із доброго жарту. І коли ти все це отримуєш, відчуваєш себе щасливою людиною.

Залога Ірина

Продовжуючи традиції

zabiyaka — Mon, 25 May 2015 18:32:18 GMT

2015 рік Криничанські туристи присвячують

засновнику туристичного руху, А. Л. Маслакову

Подорож до національного природного парку "Бузький Гард"

Продовжуючи традиції, туристична група Криничанського Центру учнівської молоді та туристичного клубу «Едельвейс» провели травневі свята в поході. Маршрут походу був запланований Анатолієм Леонідовичем ще в минулому році і пролягав по території Національного природного парку «Бузький Гард», що на Миколаївщині. До складу групи ввійшли учні Світлогірської, Маломихайлівської та Криничанської шкіл, а також вихованці Маслакова минулих років.

Маршрут виявився дуже цікавим, адже «Бузький Гард» недаремно у 2008 році став переможцем всеукраїнської акції «7 чудес України». Серцем парку є річка Південний Буг з її ревучими порогами, скелястими берегами та каньйоноподібними долинами приток.

Розпочався наш маршрут в районі с.Мегія біля мигійських порогів, які є одним з центрів екстремального рафтингу в Україні. Бурхливі потоки, оминаючи валуни, несуть човни сміливців з шаленою швидкістю повз скелі. Далі наш шлях проліг вздовж течії Бугу перемежовуючи долини та гірські стежки. Ландшафт дуже нагадував своїми урочищами Кримські гори. Були і гірські водоспади заввишки 40 м, і дикі фруктові сади під навісними скелями, і величні брили, відполіровані тисячоліттями. В останній день походу усіх вразив своєю величчю Актовський каньйон, в урочищі якого тече р.Мертвовод. Недаремно цей каньйон був релігіозним центром Скіфії. Глибиною до 50 метрів, він протягнувся на декілька кілометрів, затискаючи річку між валунами.

Уся місцевість просочена історією, адже тут був один з центрів розвитку цивілізації від палеоліта до часів формування слов’янського етносу. В долинах збереглися залишки культових споруд скіфів. Так само збереглися частини мосту та шляху, побудовані стародавніми римлянами на початку нашої ери для обслуговування свого посту, що розміщувався на правому березі Буга.В козацькі часи тут проходив кордон між Османською імперією, та територіямиРечі Посполитоїі Низового Війська Запорізького. На крутих прибережних скелях розміщувалися турецька фортеця Голта, козацька – Орлик та польська – Богополь, які крім охоронних функцій виконували ще й функції митниці. Подекуди ще збереглися вали і залишки мурів стародавніх фортець.

Крім унікального ландшафту та історичних місць своїм розмаїттям та красою вразив рослинний світ прибузьких долин, де саме зараз квітнуть багато рослин, у тому числі і рідкісні.

Окремо хочеться згадати дружню атмосферу біля вечірнього вогнища з піснями, гумором та спогадами минулих походів. В останній вечір відбувся футбольний матч між школярами та дорослими, де досвід переміг молодість.

Відрадно, що до походів залучаються вже цілими родинами. Поруч з дітьми ідуть їхні батьки. Найменші туристи, яким по 8 – 9 років, гідно здолали всі складності походу. Окрім маси позитивних емоцій кожен учасник привіз із собою невеличкий камінь. З цих каменів в найближчі дні біля спортзалу Світлогірської школи буде закладено туристичний тур на честь Анатолія Леонідовича Маслакова, який залучив нас до своєї улюбленої справи.

Попереду нові задуми, нові шляхи, нові знайомства з чудовими куточками нашої Батьківщини.

Керівники туристичної групи Марченко А. В., Одінцов А.

Подорож до величних Українських Карпат.

28.04. 2015 р. по 4.05. 2015.р. туристична група «Шторм» Щорського будинку дитячої юнацької творчості на базі Щорської середньої загальноосвітньої школи здійснила черговий навчально - краєзнавчий похід до Карпат. Наша група складалася з 16 учасників: учнів, випускників та дорослих.

Похід розпочався з м. Ворохта , де ми зупинилися на ночівлю. Цього разу в групі було багато «новачків» тому керівником групи Базенком О.Л. було обрано не складний маршрут подорожі. Запланований підйом на г. Говерла, де планувалось вшанувати пам'ять засновника туризму Криничанщини А. Л. Маслакова, контрольно - рятувальною службою м. Ворохта був заборонений. В зв’язку з тим, що на підйомі до вершини було дуже багато снігу, сходження на Говерлу було небезпечним і тому виникла потреба змінити маршрут. Ми здійснили підйом на г. Куколь - 1540 м. над рівнем моря.

Першого дня ми відвідали дендрологічний парк м. Яремче де із захопленням подорожували стежками народного героя - месника Олекси Довбуша. Ми з задоволенням слухали екскурсовода і думками поринали в ту епоху. Після екскурсії пішли до Водоспаду Гук. Силу і міць цього водоспаду ми почули ще за багато метрів до нього, але побачене нас вразило.

Другого дня вирушили в похід з м. Ворохта на г. Куколь. Протяжність загального кілометражу склала 28 км. На вершині гори ми побачили багато снігу і пограли залюбки в сніжки. Далі по маршруту зустрілися нам занесенні в Червону книгу поля крокусів. Краса неймовірна…. Намилувавшись краєвидами ми вирушили в зворотному напрямку. І на вечір зморені але щасливі були вдома.

Третього дня подорожі ми відвідали гірськолижній курорт Буковель - європейського рівня із шаленими спусками.. ( до речі зимовий сезон тут ще триває) . Піднімаючись підйомником ми мали змогу побачити траси різних ступенів складності . Також цього дня на нас чекав сюрприз - з гастролями в Буковелі були наші земляки - 95 КВАРТАЛ. Приємно було бачити відомих, публічних людей на власні очі. Всім сподобалось величезне штучно створене водоймище де в кришталевій воді плаває гірська форель.

Четвертого дня ми повернулись у Львів, де провели заплановану екскурсію по старому місту. До речі і тут на нас чекав сюрприз - того дня був день міста і ми побачили грандіозний парад , який пройшовся вулицями міста. Група виконала задуманий план. І 4.05. ми вже повернулись додому з думками та мріями про наступний похід.

Літописець Бубела Світлана, учениця Щорської СЗШ

Чарівними місцями Полтавщини та Дніпропетровщини

Туристичний гурток «Мандрівник» Болтишської СЗШ в кількості 10 чоловік здійснив навчально-тренувальний туристичний похід по Полтавській та Дніпропетровській областях за маршрутом Кобеляки – Дніпродзержинськ з 28 квітня по 3 травня 2015 року.

Маршрут пролягав по нижній течії річок Ворскла та Дніпра. Цей маршрут був обраний нами, тому що річка Ворскла є однією з найчистіших та красивіших річок Європи. Наша група мала можливість милуватися дикими хвойними та мішаними лісами, болотами та луками Полтавської області. Відвідали декілька заказників та заповідників України, зокрема «Нижньоворсклянський» регіональний ландшафтний парк. Ми мали можливість поринути у світ дикої, незайманої природи. На нашому шляху зустрічалися боброві хатки, білки, косулі та сліди діяльності диких кабанів. Наш маршрут пролягав через декілька населених пунктів, де радо зустрічали привітні місцеві жителі і надавали необхідну допомогу та під час дощу пропонували ночівлю у місцевій школі. Далі ми продовжили подорож лівим берегом Дніпра по Орільській захисній дамбі довжиною 28 475 метрів. На цьому відрізку в Дніпро впадає притока, ще одна з найгарніших річок України – р. Оріль та бере початок канал «Дніпро – Донбас».

Всі учасники походу отримали незабутні враження від спілкування з природою та побаченого.

Літописець Декет Людмила

учениця 10 класу Болтишської СЗШ

Пам’ятаємо…

zabiyaka — Fri, 13 Feb 2015 09:11:52 GMT

Ти вийшов, як завжди,

В далеку дорогу.

Не встиг повернутись,

дійти до порогу…

5го січня 2015 року на небі перестала сяяти велика яскрава зірка. Зірка, що багатьох з нас вивела на шлях туризму, спорту, людяності, доброти. Пішов з життя Маслаков Анатолій Леонідович… І наче в кожного з нас в серці перестала жевріти якась частка тої любові, яку так безкорисно дарував Анатолій Леонідович нам, своїм підопічним туристам.

Людина з великої літери, людина – приклад, людина – доброта, людина – енергія, людина, яка кожен день, кожну хвилину віддавала себе дітям. Він любив свою справу – туризм став для Анатолія Леонідовича сенсом його життя. Цю любов до туризму він прагнув привити не тільки членам родини, а й своїм учням, друзям, односельцям. Географія туристів, що починали ходити в походи з Маслаковим, виходить далеко за межі Криничанського району.

Багатьох дітей Анатолій Леонідович не просто брав у похід, а вперше «вивозив»за межі району, області. Тому, хто потрапляв у групу Маслакова, пощастило подорожувати по Україні та за її межами. Травневі походи в Крим та зимові канікули в Карпатах стали для нас традицією…

- Так, я вже починаю запис на похід в Карпати, - казав, він ще за три місяці до походу. – записуємося швидше, а то скоро не буде місць…

Та місця в нього знаходились для кожного, бо групи Маслакова були завжди найбільшими, як в Крим, то не менше 20, а як у Карпати – то й більше 40 людей. І з усіма він справлявся, і всім приділяв увагу, і кожному допомагав у підготовці, адже кожного разу було чимало новачків.

- Щоб у кожного був гребінець і носова хустина. Буду перевіряти – говорив Анатолій Леонідович дітворі перед походом.

І не тільки говорив, а й перевіряв. Він вчив їх елементарному – слідкувати за своїм зовнішнім виглядом, привчав дітей до самостійності.

У поході (чи на туристичних змаганнях) у кожного учасника групи була своя посада, свої обов’язки.

- Ти пишеш щоденник? – звертався Маслаков до дівчини-хронометриста

- Пишу – відповідала вона.

- Щось я не бачив тебе сьогодні з ручкою. Ану, показуй, що написала!

Таким чином керівник не тільки привчав до відповідальності, а й давав кожному зрозуміти його важливість у команді.

Маслаков був у поході, як батько і як мати, піклувався про всіх дітей, як про своїх рідних – щоб були і помиті, і тепло одягнені, і обов’язково – нагодовані.

- Ти чого бабусі дзвонив? – це вже в поїзді додому питав хлопця.

- Та, попросив, щоб вареників наварила…

- Так, завгосп, принеси йому дві банки консерви, хай їсть. А то ще буде казать, що його тут не годували – з посмішкою розпоряджався Анатолій Леонідович.

Такі веселі історії не раз згадувались в наступних походах, а деякі фрази Маслакова стали для нас крилатими.

- Скоро дійдемо до озера – намагався зацікавити Анатолій Леонідович заморену важким ходовим днем групу.

- До якого озера?

- Таке живописне.. Таке живописне озеро – вихваляв

- А ви там були?

- Ні, не був, але воно таке живописне!

- Дівчата, чого не співаєте? – питав ввечері біля костра.

- Так ми слів не знаємо…

- Де ваші пісенники? Я ж казав, щоб у всіх були пісенники. Щоб усі співали!

- Стаємо всі фотографуватися! – гукає Анатолій Леонідович біля чергової гори чи пам’ятки архітектури. – Ти чого не фотографуєшся?

- Не хочу..

- Швидко, я сказав, ставай! А то приїдеш додому, не буде, що мамкі показать!

- Палатки розклали? – перевіряв він роботу по табору.

- Розклали.

- Дров наносили?

- Наносили.

- Речі розібрали?

- Розібрали.

- Значить тепер назбирайте камінці і покладіть біля кожного колишка палатки, щоб я не перечіпався через них – вигадував, щоб зайняти дітей від безділля.

А після походів він обов’язково організовував вечори-зустрічі, щоб знов зібратись дружною туристичною сім’єю, згадати цікаві моменти, поділитись фото, переглянути відеоматеріали і просто поспівати пісень під гітару… Завдячуючи йому ми не тільки полюбили туризм, походи, гори, ми віднайшли нових, справжніх, перевірених друзів.

Анатолій Леонідовичбув не тільки нашим керівником, наставником, він був наших другом-туристом. Вже, коли ми, старші едельвейсівці, почали ходити в походи окремо, він завжди ділився досвідом, допомагав і спорядженням, і порадами, радів за наші успіхи. А коли випадало, що ми пересікалися в горах (групи старших і школярів) – Анатолій Леонідович завжди зустрічав нас з великим котлом гарячого компоту. І говорив дітям: «Сьогодні до нас в гості ввечері до нас прийдуть дорослі…». А нам це було смішно, бо наш табір був через 5 метрів і ми ж наче не гості, а свої…

Анатолій Леонідович, дякуємо Вам за науку, за любов, за оптимізм, за життєрадісність! Ми Вас пам’ятатимемо!

…І посмішка твоя навіки у скронях

Всіх тих, хто йде в гори, хто вірить у долю…

СТК "Едельвейс"

Говорят: "Одержимые люди!"
Что же держит их здесь, на земле?
Счастье, может, покажется странным,
Умереть на любимой горе,
И оставить на ней свое сердце,
Что жило и любило до дна...
Пусть же ангелы душу согреют
Ту, что людям была отдана...

Марина Добронравова

Назустріч величі Карпат

zabiyaka — Sun, 16 Nov 2014 21:07:42 GMT

Більшість з нас давно мріяли про весняний похід до Українських Карпат. Тож цього року, з ряду відомих всім причин, туристи СТК «Едельвейс», порушили традицію зустрічати травневі свята в Криму. Дорога нас покликала у більш високі, більш крутіші, більш мальовничі і дивовижні гори – Карпати.

Коротко про похід у нотатках туриста-початківця Сергія і туристки-«неновачка», яка перший раз побувала у весняних Карпатах – Ірини.

26.04.14

Ірина

Нарешті цей день. Можна нарешті вирватись з міста, відірватись від повсякденних справ, забути про новини…

Цього разу наша група складається з 16 туристів. Перший похід, в якому (нарешті!) хлопців більше, ніж дівчат – дев’ять проти семи. В поїзд майже всі едельвейсівці сідають в футболках нашого клубу. Частина групи сідає в Дніпропетровську, частина в Дніпродзержинську, одного туриста-новачка зустрінемо вже у Воловці. В нашому вагоні, як виявилось, в Карпати їхали не лише ми – здалося, що вся Дніпропетровська область вирушила підкорювати карпатські вершини.

Щоб коротко нагадати про потяг, напишу кілька фраз – купа пиріжків, кріль Вадоса масою n-кілограм, «інтелектуальні» пісні під гітару, нове кохання Шуріка, станція Козятин або гра «догони поїзд».

Сергій

Для мене – це перший серйозний похід в гори. Після довгого очікування я нарешті вже сидів в поїзді і вирушав з Києва до с.Воловець, щоб зустрітись з основною групою. До цього я ні з ким з едельвейсівців не був знайомий. Мої друзі мене досить часто запитували: «Як ти можеш йти в похід з людьми, яких взагалі не знаєш?», на що я їм дуже просто відповідав, що з цими людьми нас об’єднує спільне захоплення горами і цього мені достатньо.

27.04.14

Сергій

О 10-й годині ранку вся група вже була в зборі у смт.Воловець (це районний центр Воловецького району Закарпатської області). Далі на маршрутці ми вирушили до с.Пилипець, де і починався наш маршрут.

Трішки підкріпившись, прямуємо до водоспаду Шипіт, який є одним з найкрасивіших водоспадів Закарпаття. Від Шипоту долаємо затяжний підйом (приблизно 3 км) і зупиняємось для облаштування табору (на висоті 1100 м).

Після невеликого відпочинку йдемо в радіалку на гору Стій (1681 м). Однак, ми вибрали не самий вдалий маршрут і на хребет нам прийшлось лізли по дуже крутому підйому, на що витратили досить багато часу. Тому, на превеликий жаль, попасти на гору нам так і не вдалося. Натомість весела фотосесія на снігу дуже підняла нам настрій і незабаром ми повернулись в табір.

В цей день було багато веселих моментів: то Вадос забув насос до волейбольного м’яча і потім бігав за велосипедистами, то чомусь хатинка рятувальної служби у нас стала кіностудією по зйомках класичного німецького кіно…

Після вечері, у дружній компанії пройшов вечір знайомств разом з пізнавальною лекцією з медицини (ці лекції стали незамінним атрибутом наших вечірніх посиденьок).

Ірина

Прибули у Львів о 6-ій ранку. Далі о 7-ій пересадка на ужгородську електричку. Їдемо до с.Воловець. У електричці була дуже добра провідниця, яка назвала нашу гру в «мафію» грою в жмурки. За емоційною грою три години пролетіли швидко.

О 10-й ми вже у Воловці. Переїжджаємо до території заказника «Водоспад Шипіт». Йдемо до водоспаду.

Водоспад Шипіт по праву вважають одним із найгарніших. Вода у водоспаді спадає багато численними живописними каскадами. Територія навколо Шипоту облаштована різноманітними місточками і кладками, сходами, перилами – все для вашої зручності аби милуватися красою водоспаду.

Тут, біля водоспаду не тільки фоткаємось, милуємось, а ще й слухаємо розповіді наших екскурсоводів про с.Воловець і в.Шипіт. Сергій і Женя добре підготувались – дякуємо!

Далі йдемо вгору в гори ))). Розбиваємо табір на поляні неподалік підйомника. Дивуємось - якось наче мало йшли, а тут сюрприз – ідемо в радіалку! Як виявилось потім – ліземо. Підйом від табору на хребет, як на мене, був важкуватий, подекуди кам'янистий і крутий. По дорозі наїлися торішньої брусниці (наслідків наче не було)), дехто – снігу. Фото, відео і повернення в табір.

Вечір пройшов для кожного по-різному: вчили і співали пісні, слухали лекцію з медицини, купались і скупились…

Порадувало – експеримент з сухим м’ясом видався вдалим, суп був смачним, м’ясним, а головне радувала думка про економію на вазі (при відмові від тушонки). Зоя, Ваня, Аня – дякуємо!

Здивувало – Юра взяв в похід гамак..))

28.04.14

Сергій

Так як я був черговим, то для мене підйом розпочався о шостій годині ранку, для всіх інших о сьомій.

Підкрипившись і зібравши табір, о 8-й годині ми почали довгий підйом на гору Великий Верх 1598 м, щоб почати свій маршрут по полонині Боржава. По дорозі нам зустрілось цуценя, яке довго не хотіло нас полишати, і всією групою ми вирішили віднести його до породи «карпатська сторожева».

І ось ми на вершині, з якої відкрився просто чудовий вид на Українські Карпати. По полонині було йти набагато легше, і, не втрачаючи наснаги, ми підкорили ще не одну вершину. Це Гимба (1491 м), Магула-Жиде (1517 м), яку ми пройшли траверсом, Граб (1378 м).

Схили полонини всі вкриті листяними лісами, які ще не встигли одягти весняне вбрання, тому було таке враження, що ти знаходишся у «мертвому лісі» і це придавало ще більшої загадковості карпатським вершинам.

Спустившись з вітряних, позбавлених лісів вершин, ми потрапили до букового лісу, де ледве не загубили Вадоса, який вирвався вперед і, не підозрюючи, що його шукають, сидів та спокійно нас чекав. Дійшовши до місця стоянки ми знайшли чудову галявину, де і стали на ночівлю.

Вечір в нас почався з профілактичної бесіди, де відзначилась частина хлопців, в число яких потрапив і я, за що і були ми покарані. Але, скупавшись в гірському струмку і поївши після виснажливого дня українського борщу, настрій у нас швидко піднявся, адже попереду на нас чекала вікторина від Шуріка та Олександра, де команду хлопців «Пацаньчики» перемогла команда дівчат «Красуні». Поспівавши під гітару, на якій віртуозно грав Шурік , та прослухавши лекцію з медицини, ми вирушили спати, щоб наступного дня знову відправитись на зустріч новим враженням.

Ірина

Група піднялась о 7ій ранку на заклик чергових снідати. Поїли, зібрались і вирушили. Наш перший перехід був до підйомника. Тут ми зустрілися з місцевою собачкою невідомої породи, дуже привітною і милою. Як господарка підйомника, вона всім нашим приділила увагу – гралась, лащилась. Взяти її ми не могли, хоча й сподобалась. Останньою «жертвою» собачки став Сергій. Він проганяв її від себе, кричав, та вона це сприймала як гру і бігла за ним на гору. Добре, що неподалік стояли туристи, які погодились потримати її біля себе, поки ми відійдемо далі.

При підйомі на Полонинський хребет зав’язалась гостра суперечка з приводу вчорашнього підйому, точніше, його крутизни. Прийшлось застосовувати математику – згадали і про косинуси, і про синуси, і про теорему Піфагора (хоча вона тут була непотрібна). Наші припущення про 30-40 градусів виявились зависокими. GPS та «дзвінок другу» – розвінчали цей міф. Крутизна підйому, де ми пройшли сьогодні виявилась лише 10 градусів.

Йти по полонині Боржава було не важко і приємно – мальовничі краєвиди захоплювали. Десь далеко внизу виднілися села. Природа сама кликала фотографуватись. Наш невгамовний фотограф весь час придумував креативні фото. Дівчатам навіть пощастило посидіти у хлопців на шиї )). Оксанка – дякуємо!

Подекуди були такі високі трави, що було дуже важливо, як казала Зоя, не заплутатися у власних ногах, адже стежки були надто вузькі і глибокі. «Найкраще Шуріку, - казала Юля, - бо в нього ноги худі і високі».

Погода цього дня була сонячна, на хребті продував вітер. Дощ поки нас оминав, хоч кілька раз і налякав, чим організував у групі показ моди «дощовик 2014». Дехто встиг похизуватися патріотичними кольорами накидок на рюкзаки та гламурними дощовиками.

Цього дня на своєму шляху ми зустріли пару груп туристів. Довгий час нас «переслідував» якийсь турист-одинак, про якого наші хлопці на ходу складали небилиці.

Під вечір грюкало і грякало так сильно, що хотілось якнайшвидше вже розкласти табір, щоб дощ не встиг нас намочити. Дійшли трохи далі за лінії електропередач. Знайшли невеличкий струмок-річку. До нього треба було спуститися трохи ліворуч вниз від стежки. Спуск виявився дуже крутим. Та не всі в нас виявилися такими екстрималами як Саша Л., тож знайшли хоч трохи довший та все ж більш пологий спуск.

Вечір порадував гарячим борщем, емоційною і пізнавальною вікториною та відпочинком біля вогнища. Заради таких дружніх і веселих вечорів можна пройти не один кілометр.

Порадувало – не відчували недостачі у воді (нежарка погода плюс наявність на шляху струмків і джерел), дощ пройшов мимо нас.

Розсмішила – вікторина від Саші і Шуріка (хлопці, дякуємо вам за гарний настрій!).

Винайдено – нові слова для поповнення «едельвейсівського тлумачного словника».

29.04.14

Сергій

Зібравши табір і зробивши колективні фото, ми продовжили свій маршрут по полонині Боржава.

В цей день все таки здійснились страхи Юри про те, що він може заблукати і завести групу не туди куди треба. Так, після недовгого підйому вгору ми вийшли на галявину і потрапили на роздоріжжя, де перший раз за цей похід ми збились з маршруту. Піднявшись на круту гору, вже на самій вершині ми зрозуміли, що даремно лізли, але чудовий краєвид і весела фотосесія підняли нам настрій і бадьорі ми продовжили свій шлях.

Але не пройшло і двох годин, як ми знову збились з маршруту. Вирішивши пройти траверсом, нам довелось лізти по крутому схилу, пробиваючись через хащі до дороги, з якої зійшли раніше. Піднялись на гору, у підніжжя якої розкинулось селище Міжгір’я. Подальший наш шлях лежав по крутому спуску, де був набитий не один синець і зроблений не один акробатичний пірует. Але, не зважаючи на це, ми всі, цілі та неушкоджені, все таки спустились.

На жаль, враження про Міжгір’я в мене склались не дуже приємні. Річка Ріка була дуже забруднена сміттям, та й у самому селищі не краща ситуація. На жаль, люди так і не навчились берегти природу.

Підкріпившись «солоденьким» і поповнивши припаси, ми вирушили далі по хребту Кичера до Перехрестя, де і зупинились на ночівлю. Наш табір розташувався на висоті близько 900 м. Це була чудова галявина з дерев’яними хатинами, одну з яких Львович облюбував для ночівлі на сіні. Покуштували ми і знамениту «кедровочку» Львовича, яку він потай взяв з собою, обіцяючи при цьому більше не брати її в гори. Наговорившись досхочу, ми відправились спати.

Ірина

Ранок видався напрочуд сонячним, а думка про село радувала.

Йшли в більшій мірі по лісу, особливо, коли йшли навмання, пардон – по GPSу, але оминаючи стежки (хоча це мені, мабуть, здалося, бо Юра весь час обіцяв, що скоро будемо в селі )). Розумне слово «траверс» кілька раз рятувало від підйомів і спусків, а іноді й збивало з шляху (знов, мабуть, я перебільшую )).

Дуже довгожданим був обід, бо всі сильно виморилися від цих перепадів висоти. Коли йшли, Льоха сказав мені: «Іра, я зараз впаду», я подумала, що це від того, що вже заморився, коли – ні – «бо вже хочу їсти» - була відповідь. Юрина обіцянка обідати біля води якось не справджувалась, тож обід влаштували на більш-менш рівній ділянці спуску в «осінньому» лісі (в осінньому, бо він дійсно мав вигляд осіннього – голі дерева і купа сухого листя під ногами).

Далі знов спуск. Я зробила висновок, що йти з палицею набагато легше. Львович же зробив інші висновки і, невеликі ділянки, по можливості, проїжджав на п’ятій точці.

При підході до села почав напускатися дощ, але його надовго не вистачило.

Село Міжгір’я неприємно здивувало – людські двори такі прибрані, як «лялечки», натомість річка, що протікає селом, така забруднена – просто слів не вистачає! Будівельні матеріали, пластикові пляшки та інший непотріб і у великій кількості. Мабуть, вислів «ріка все забере» у цьому селі сприймається буквально, а страждає природа, жаль.

В селі докупили деякі продукти. Свої штрафні 3кг отримав Сергій-новачок )). Усі накупили різних смаколиків, та Зої і Вані не було рівних – вони купили і шоколад, і банани, і кефір, і ще багато чого.. Я ще й подумала – як же вони це все донесуть до стоянки? Та на кожному привалі їхні закупки ставали меншими )).

Міжгір’я розкинулося між горами на кілька кілометрів вздовж, ми пересікали його впоперек. Дивувало, як люди намагаються виростити ту ж картоплину чи цибулину на городах, які розорані клаптиками за селом на схилах гір, тобто під таким кутом, що може й відро впасти уверху городу і покотитися до низу )). А ще ж до того городу треба дійти… Місцеві жителі привітні, питають звідки ми, дякують, що ми не побоялися приїхати до «бандер», хоч «бандер» у них зовсім немає.

Переходи до стоянки видались трохи важкуватими, після відвідин села трохи розслабились і хотілося швидше стати на ночівлю. Зупинилися біля якихось колиб. Ввечері «в гості» навідався місцевий дядько, полаявся, що ми не там стали, не там вогнище палим і т.п., і взагалі – ледь чи не вторглися в його володіння. Та все обійшлося мирно.

Цього вечора прийшлось взятись за роботу і нашим медикам – лікували мозолі, хто – мозолі на ногах (Віка), а хто – мозолі душевні (Львович). Львович і Віка – дякуємо вам, що підтримували наше здоров’я на протязі всього походу!

Засмутило – побачене звалище сміття у річці.

Розвеселила – телефонна розмова Вані з мамою про можливості «контакта» і «гугла».

Захопила – неймовірна краса місцини, коли йдеш по хребту, де по обидва боки у долинах розкинулись села.

30.04.14

Сергій

Зранку, чи то від великої кількості свіжого повітря, чи то від побачених краєвидів, але у частини групи трішки боліла голова. Привівши себе в порядок і зібравши табір, о 8-й годині ранку ми вирушили по хребту на гору Кам’янка (1579м).

Підйом був дуже довгий і крутий. Схили гір вже повністю були вкриті хвойними лісами, що велично височіли над нами. І ось ми на вершині, де ще подекуди лежав сніг. Спускаючись з гори ми побачили явний факт того, як людина впливає на природу. Сотні гектарів вікових дерев були вирубані, що перетворило схили гір на «мертву пустелю». Саме в цьому місці ми вирішили перекусити, адже далі на нас чекав ще один складний підйом.

Пройшовши лісоповал ми знову опинились в лісовій казці і це тому, що вже починався Синевирський парк. Піднялись на гору Озірну (1496м) і перед нами відкрилась перлина цього парку – озеро Синевір, що розкинулось в долині карпатських гір.

(Саме на Озірній до нас приєдналось ще 3 члена групи, але якісь вони були дивними, бо досить часто від нас відлучались ))).

Втомлені і виснажені, по досить крутому схилу, ми спустились до будинку лісника. Знайшли гарну галявину, на якій і зупинились на ночівлю. В цей вечір ми нікуди не поспішали, адже наступного дня у нас була «Дньовка» і можна було виспатись.

Ірина

Цей день розпочався гулом транспорту і падінням дерев – місцеві приїхали валяти ліс неподалік від нашого табору. Продовжився ранок повторним чергуванням провинившихся ще на першій стоянці, сніданком, збором табору, а далі - переходом через якесь чи то село, чи то хутір з двома хатками (точніше будинками-віллами), місцевим пансіонатом «Кам’янка» і недобудованою церквою. Неподалік пансіонату – траса для лижників (мабуть, бугельна, в даний час не працювала).

Перед пансіонатом був привал. Після привалу ми з дівчатами, як завжди, пішли трохи вперед, а трійця (Шурік, Льоха і Саша) трохи відстали від основної групи. У мене навіть думка була, що вони стали в пансіонаті купити пива. Та незабаром Шурік почав мені кричати «Іра! Іра!» і передавати привіт. Я ніяк не відреагувала, бо не зрозуміла що там і до чого. Юля припустила, що вони там якесь відео знімають. «Ну, то й хай знімають» – подумала я, могли ж вони на телефон знімати.

На черговому привалі, коли я знімала рюкзак, руки автоматично потяглися зняти й камеру з шиї, але… її не було!!!..пауза..і я зрозуміла, що забула її на попередньому привалі. Львович порадив, щоб я не поспішала панікувати і подивилась уважно, може поклала її в рюкзак. Та я точно знала, що забула камеру на привалі. (На хвилиночку, привал був як мінімум хвилин 30 назад, і ми тільки що піднімались по крутій кам’янистій дорозі, тобто відстань чималенька і чилегенька).

Тут саме підійшла трійця і Саша запитав керівника: «А яке покарання буде оператору, якщо він загубив камеру?». Льоха при цьому так таємничо посміхався, що я зрозуміла, що вони забрали моє «знаряддя праці». Фух! Не прийдеться йти зайвих кілька км! Саша, Льоха, Шурік – дякую, що ви такі уважні!!!

Тепер перед хлопцями стояла важка задача – придумати мені покарання, адже Сергій сказав, що хто знайшов камеру, той хай і наказує )). Хтось запропонував додаткове чергування (що в нас часто практикується як міра покарання), але хлопці сказали, що це банально і просто, і їм від цього ніякої радості. Тож вирішили, що до закінчення походу придумають більш суворіше покарання.

Якщо коротко описати краєвиди дня, то основною характеристикою було б – нераціональна вирубка лісів. Масштаби вирубаних ділянок вражали – це, певно, були сотні гектарів лісу. Весь час було не тільки чутно, а й видно техніку, що нищила красу Карпат.

Вирубані місцини, постійний набір висоти, довгий час відсутність води, в тому числі і на обіді, трохи псували настрій.

Однак повинно бути щось і хороше за день.

Синевирський парк зустрів нас хвойним лісом, таємничими стежками, гарними краєвидами. Неймовірну вражаючу красу самого озера Синевир вдалось побачити при спуску з г.Озірна. Спуск крутенький та ще й трохи зигзагом. Втратили до 500м висоти. Ноги так забилися, що хотілося вити. Останні метри до місця табору особисто я насилу доповзла.

Табір розбили ми на прекрасній галявині, але далеченько від озера. До нього підемо на прогулянку завтра.

Захопило подих – від краси озера Синевир з висоти.

Розсмішило – поява Едіка на горі Озірна, яку прозвали Озьоркою (на честь відомого базарю).

Висновок дня – загублені речі не можна вважати загубленими, коли поряд надійні друзі.

Порадувало – сьогоднішні старання не марні, завтра дньовка!!!

01.05.14

Сергій

Цього дня у Олександра і у мене був День народження. За старою традицією турклуб «Едельвейс» завжди вітає іменинників дружнім колективом. Для Олександра це все вже було звичним, але для мене це привітання ні з чим не зрівняється.

Коли ти ще не встиг прокинутись і цілком усвідомити, що сьогодні твій день народження, а тебе вже починають всі вітати, хлопці підхоплюють тебе і починають підкидати у повітря і після цього всього дарують подарунок і всім колективом співають пісню.

Після всіх привітань ми зібрались і вирушили на озеро Синевір. Після недовгого спуску перед нами розкинулось найбільше озеро Українських Карпат. Основною особливістю цього озера є кришталево чиста вода, а також величезна кількість форелі, яка великою кількістю накидалась на кусочки хліба, які ми їй кидали.

Прогулявшись, ми відправились трішки підкріпитись у колибі. Саме в цей момент почався сильний дощ, який напустився вперше за весь похід, та стаканчик яфинянки тільки підбадьорував нас.

Коли дощ майже скінчився, ми відправились за сувенірами і трішки ще походили навколо озера. Туман, який повністю покрив схили гір відкрив перед нами зовсім інші Карпати, окутані деякою загадковістю.

По дорозі до нашої стоянки ми зустріли просто неймовірну кількість земляних жаб, які мабуть шукали собі принца, але доля їм сьогодні не посміхнулась )).

Яфинянка все таки була дуже смачна, бо майже всі повкладались зразу відпочивати.

Ввечері був святковий тортик і пісні. Насвяткувавшись, ми відправились спати, щоб наступного дня, вже з новими силами, пройти останній відрізок нашого маршруту.

Ірина

Ранок був сонячним і теплим. Вдалось здійснити довгождані водні процедури в широкому розумінні – помити голову )).

Сьогодні у нас два іменинники: традиційно вже для «Едельвейсу» - Саша Литвиненко і вперше – новачок-Сергій. Група привітала їх з днем народження, заспівала пісню і традиційно попідкидала їх догори.

Після сніданку вирішили піти до озера. В таборі залишилась славнозвісна четвірка. Однак вони не забули зробити замовлення. Нарешті хлопці змогли загадати мені бажання за загублену камеру – принести їм пива та шашлику )).

До Синевира, як виявилось, іти хвилин 10-15. Біля озера відкривається гарний краєвид.

Дівчата зробили традиційне фото з Львовичем. Послухали екскурсію від Сергія про озеро Синевир та національний парк, легенду про Синь і Вира.

Навколо озера можна було зустріти місцевих продавців (багато з них – діти) з місцевими їствами: сушеними ягодами та грибами, варенням, бринзою, різноманітними карпатськими чаями. Наплив туристів був чималий, особливо після обіду.

Ми, помилувавшись озером, вирішили відвідати місцеве кафе «Трембіта». Смачні страви у поєднанні з яфинянкою розслабили нашу компанію, ще й дощ почався, тож довелось посидіти там довше, ніж планувалось.

Картина на озері кардинально змінилась. Яскраве сонце затягнули хмари, посіріло, озеро стало сумним. Не зважаючи на те, що мрячило, ми ще трохи погуляли біля озера, купили сувеніри та бринзу і варення з чорниці на вечерю, погодували форель.

Обійшовши озеро, ми повернулися в табір. Виявилось, що тут пройшов сніг, але швидко розтанув. А хлопці не сфоткали і не зняли на камеру, бо всі чудеса техніки ми забрали з собою.

Я не забула про своє «покарання» і принесла хлопцям замовлення. Покуштувавши все, вони вирішили й собі прогулятись до озера.

Дньовка завершилася борщем, тортом, лекцією з медицини,співами під гітару і без неї.

Порадував – день відпочинку, краси, здійснення мрії відвідати Синевир.

Здивували – велика кількість жаб, голодна форель.

02.05.14

Сергій

Сьогодні останній день нашої подорожі по Українським Карпатам. Підйом, як завжди, о 7-й годині. Поснідали, зібрали табір і вже о 8-ій ми вирушили підкорювати останній відрізок шляху.

Ранок був сонячним та теплим. Піднявшись до будинку лісника і пройшовши по полонині, ми потрапили у столітній хвойний ліс, який трішки наганяв смуток, бо так не хотілось покидати ці дивовижні місця. Покинувши територію Синевірського парку ми знову побачили пусті від вирубки дерев схили, які потроху вже почали затягувати свої рани. Така картина супроводжувала нас ще довгий час. Потім дорога з ґрунтової перейшла в кам’янисту, по ній місцями стікали струмки. Попереду на нас чекав останній за цей похід великий підйом на гору Вишківський Горган (1440 м). На вершині розкинулись кам’яні розсипи, які місцями нагадували кулеметні гнізда. Безліч прикордонних стовпів, що зустрічалось нам по дорозі, нагадували про давню історію цих земель. Спускаючись вниз по вододільному хребту стає все менше хвойних лісів, їх витісняють полонини.

І ось нарешті ми дійшли до кінцевої точки – Торунського перевалу. Спустились в селище Торунь, і побачили місцеву кафешку, в яку одразу ж завітали в гості. Неподалік від неї ми знайшли покинуту садибу, з хорошою поляною та бесідкою.

Накрили святковий стіл. Напустився дощ. Та він нам не завадив поділитись своїми враженнями, емоціями та гарним настроєм. Цього вечора мене прийняли в туристи, однак сам обряд я залишу в таємниці ))). Наспівавшись і наговорившись ми вирушили спати.

Ірина

Це останній ходовий день. По своєму сумний, бо вже починаєш відганяти від себе думки про закінчення походу, і одночасно веселий, бо в такій веселій компанії не може бути без веселощів J. Ми з дівчатами вирішили цей день охрестити фотознімальним, тому часто фотографувались, знімали на камеру і із-за цього часто відставали, за що на нас трохи сердився наш керівник )).

Сьогодні нас вже не лякали підйоми, бо хотілося запам’ятати ті стежки, ті відчуття, ту природу до наступної подорожі. Останньою висотою цього походу була г.Вишківський Горган, дуже гарна місцина з хвойним лісом і протоптаними стежками та маркуванням (в якому Юра з Сергієм, як мені здалося, трохи заплутались ))). Далі ми йшли в напрямку Торунського перевалу. Тут по дорозі зустрічали багато і пішохідних груп, і велосипедистів.

Про наближення до цивілізації нагадували сліди людського відпочинку, сумно.

У селі, до якого чималенько пройшли по трасі, місцевий хлопчина підказав шлях до покинутої садиби, де можна було б розташувати табір.

.. Хатина, сінник, альтанка, поряд город, на якому квітнуть нарциси (прямо поляна нарцисів), сад (Юра й тут умудрився повісити гамак ))). Тут колись жили люди. Де вони зараз? Львович знайшов старі газети (здається, 2008 року), що залишились після господарів. Ми вирішили, що господарі виїхали після повені. Навколо будинку й зараз було багато вологи, так, наче він стояв на болотистій галявині.

Цього вечора був перший дощ нашого походу (якщо відкинути той, що йшов на Синевирі), з грозою. Однак він нам вже не був на заваді.

…Смачна каша під назвою «дружба» (бо готували в прямому сенсі – всі), святковий стіл з залишками походної іжі (щось сухарів ми багато взяли, а мало зїли )) та цукерками з місцевого магазину, і, звичайно, пісні під гітару до пізньої ночі. Спати йшли по мірі замерзання – змерз-пішов спати ))).

Порадувало - гарний день, гарні друзі поруч, гарне закінчення походу.

Сумно – що все добре швидко закінчується. Однак – попереду ще нові не менш цікаві подорожі ))).

03.05.14

Ірина

Про цей день коротко – Львів, цукерня, шоколад, кава ))). І потяг додому.

Розсмішило – признання Вадіка про те як його шантажували хлопці (Льоха, Саня і Шурік)…але то вже інша історія ))).

Сергій

Цього дня підйом о 5-й годині. Швидко зібравшись, ми вирушили в селище Торунь, де на нас чекала маршрутка, щоб відвести у Воловець. Весь шлях до Воловця всі мовчали. Хтось ще додивлявся свої нічні сновидіння, а хтось просто дивився у вікно і милувався востаннє в цьому поході величчю Українських Карпат. Тишу лише порушував водій, а точніше, незрозуміла для нас музика, яку він слухав. Приїхавши у Воловець, всі одразу порозбігались по магазинам, щоб підкріпитись та «затаритись» в електричку.

У вагоні ми грали в карти та «мафію», чим неодноразово порушували спокій пасажирів. А попереду на нас вже чекав Львів!

Здали на вокзалі рюкзаки у камеру схову і вирушили прогулятись по місту та скуштувати знамениті львівські страви.

…А далі наша група як наче розчинилась у натовпі, бо кожен хотів щось привезти з собою на згадку, адже Львів славиться – і шоколадом, і цукерками, і кавою, і сувенірами. Прогулюючись по місту ми тільки і бачили своїх туристів, в яких кожного разу ставало все більше і більше пакунків з різними сувенірами та солодощами.

Та все хороше коли-небудь закінчується. В наступні дні нам треба знову включатись в роботу та в свої побутові проблеми, але для того, щоб найближчим часом знову зібратись великою і дружньою компанією та підкорити ще не одну вершину.

Кожному учаснику походу – Юрі, Жені, Сергію, Оксані, Зої, Вані, Ані, Вадіку, Юлі, Саші, Миколі Львовичу, Вікі, Льохі, Шуріку – велика подяка за участь у нашій цікавій, спортивній, пізнавальній, веселій мандрівці по прекрасним величним Карпатам!

Сергій Засуха і Ірина Залога

Фото Оксани Забіяки

Карелія 2008 (щоденник, 2 частина)

zabiyaka — Fri, 18 Oct 2013 13:31:36 GMT

26.08.08

Температура повітря – 9,1ºС.

Руслан і Саша С. пішли вранці рибалити. Спінінг витягли, а от риби спіймати не вдалося.

Загальний підйом о 9 годині. Чергові вже зварили на сніданок гречку, розігріли уху.

Виходимо. На «Класиці» сьогодні переворот: Лєна і Вікторія Леонідівна сідають матросами (попереду), а Львович і Саша Л. будуть, мабуть, капітанами.

Перший на нашому шляху – поріг Павлівський. Він виявився неважким, лише злегка намокли.

Попереду поріг Колупаєвський (його протяжність близько 1300 м). Виходимо на берег подивиться початок проходження двох інших катів. «АН-2» йде по центру ближче до лівого краю, за ним і «Класика».

Слідом за ними виходимо і ми. Колупаєвький пройшли нормально, якщо не враховувати, що трохи намокли. Поріг закінчується під мостом і переходить в інший – Кривий (а ми думали, що це все Колупаєвський!). От тут все і почалося.

Наша «Бабочка» іде не як всі – звернути вліво не вдається, то ж прямо по центру і – в бочку! Ух!!! Праву сторону, мене і Толіка, накриває хвилею (мене, причому, з головою). Вода струмочками стікає по обличчю, по дождьовику, а про те , що до пояса не лишилося жодної сухої ниточки, я вже мовчу. Юлі взагалі хвиля прижала весло до грудей і гребти було зовсім неможливо. Ще неодноразово хвиля за хвилею мочили носик нашої «Бабочки» і Вікторія Леонідівна сказала, що класику сьогодні показував не їхній кат, а наша «Бабочка».

«АН-2» і «Класика» пішли вперед, а наш кат, не розгледівши дороги попереду, всівся на каміння. Поки один камінь не давав нам спокою, на каті зчинився переполох – ніхто не знає, що робити, кожен намагається втілити в життя свій план, а виходить щось незрозуміле, точніше – зовсім нічого не виходить. Відштовхнутись від каменя не вдається, адже він прямо під нами і ми сидимо на ньому лівою стороною. Навкруги мілко, розвернутися теж не можемо. Від безпорядочних наших рухів вийшов якийсь каламбур і, кат зійшовши з одного каменю, сів на два інших, тепер вже правою стороною. Відштовхування допомогло не відразу. Мабуть, тому, що ніхто до пуття не знав, що робити – ми робили все підряд і кат якимось чудом винесло з каміння. На всю цю процедуру ми потратили хвилин з 10, а то й більше (просто в таких ситуаціях час зовсім не контролюється). Доганяємо наших.

Далі притока річки Луокси. А ми продовжуємо свій шлях по Кереті. Шукаємо місце для обіду. На правому березі видно якусь дорогу. Чалимся. Йдемо по дорозі трохи вглиб лісу, а там великі гори білого каміння. Здалеку я, навіть, подумала, що це сніг, а насправді то був кварц. Кожен бере по камінчику чи по два собі додому.

Продовжуємо пошуки місця для перекуса, бо вже о пів на третю. Невдовзі пройшовши по річці, на правому березі знаходимо стоянку, де можна не тільки пообідати, а ще й просушитися. Розпалюємо вогнище. Гарячий чай, бутерброди і гречка.

Знову в дорогу. Доходимо до села, чи правильно назвати дєрєвні, Кереть (село ще 9 століття). На всю ширину проходу по річці стоять сітки, натягнута проволка. Можна обносити кати берегом, а можна пройти прямо, але за плату (за один кат – 60 рублів). Рибачка зі своїм чоловіком опускають сітки, кати проходять, а ми на ходу переступаємо через проволки. На нашому каті приходиться прибрати один драйбік на сторону, щоб пройти по висоті.

Зразу ж за сітками починається поріг Керетський або Морський. Якось не хотілося знову намокнути та без цього не обійшлося. Кат йшов, можна сказати, сам і гребти не треба було. Я ж так боялася намокнути, що гребла на повну силу і Толіку прийшлось не один раз кричать мені: «Іра, не греби».

Пройшовши поріг, виходимо до села, на лівому березі покинуті дерев'яні старі хатки, а на правому – щось схоже на дерев'яний причал. Далі ще один причал – морська біологічна станція. Наш кат йде останнім і до нас на моторній лодці підходить чоловік – Олександр Іванович. Трохи поговорили, він нас взяв на буксир і дотягнув до інших катів, а потім поїхав зустрічати пароплав. (До Чупи звідси на пароплаві 3 години – 1500 руб.). Отак ми вийшли в море: наліво – Чупська губа, направо – Біле море і шлях до Астрахані.

І тут почалося саме цікаве. Гребемо, гребемо, гребемо і ще раз гребемо. Бачимо котика. Холодно, температура – 11ºС. В хід пішли шоколад, ізюм, курага, взагалі все, що можна їсти. Йдемо на якусь білу точку і трішки правіше за нею. Вже замахалися гребти. «АН-2» встелив далеко від нас. На «Класиці» спустив лівий балон, ми підходимо на допомогу, даємо жабу (насос такий). І знову гребемо.

На кілька хвилин зупинилися на невеличкому острові. Тут хрест і джерело з прісною водою, а на березі багацько морських зірок і водоростей (морської капусти). А ще спостерігаємо таке явище природи як приливи і відливи. Всіх цікавить цей процес і Львович коментує його так: «Земля крутиться навколо Місяця і Місяць притягує до себе молекули води і виходить відлив».

На острів Олєній прийшли пізно, о 9 годині вечора. Я коли вийшла з катамарану на берег, написала на піску «ЗЕМЛЯ!». Як ті моряки по півроку в морі ходять???

Розбиваємо табір. Чергові Таня і Толік приготували спагеті, чай, кофе. Вечеряли вже о 23 годині.

Вночі починає моросити.

Як на мене, то це був найдовший день нашої водної мандрівки.

27.08.08

Чергові повставали о 8.30. сніданок об 11 годині: овочевий суп, чай-кофе, бутерброди.

Температура повітря – 10ºС. Погода постійно змінюється: то туман сідає, то трохи моросить. Почався прилив.

Один кат йде на ловлю риби: Руслан, Львович, Саша С., Лєна (з Новомосковська). Всі інші потроху збирають гриби. Пізніше Андрій М., Наташа і Таня пішли по черніку. Вікторія Леонідівна і Юля почистили гриби, я і Лєна – картоплю. Чергові починають готувати обід-вечерю.

Рибаки повернулися без риби. Лєна з Руслановою допомогою майструвала кружку з берести. Саша Л. з Юлею постійно нас веселили, намагались рубать і пилять дрова. Вікторія Леонідівна пішла за бруснікою, Юля – за чернікою (черніки не назбирала, а от шапку загубила), Андрій Т. теж пішов за ягодами (назбирав і їстівних, і не дуже, ще й букет квітів приніс), Андрій М. назбирав мідій (ми їх потім пожарили і поїли – ще один делікатес!), Наташа з Танею наварили чернічного варення, а Львович пішов на прогулянку (та так загуляв, що ми вже й повечеряли, а його все нема, але потім все ж повернувся) – коротше кажучи всі потроху чимось займали себе.

Вечеря о 18.30 - тушена картопля з грибами, каркаде. Паливно-маслильні матеріали закінчились, тут на допомогу прийшла Наташина розтирка. Після вечері – охота на морських зірок, головні мисливці – Андрій Т. і Таня, до них приєдналися Юля і Лєна.

Лєна на згадку про себе залишає свої кросівки високо на дереві. Напротязі вечера Руслан з Лєною відправляють декілька есемесок Толіку Сосніну, щоб завтра нас зустрів.

Годині о 9 вечора вирішили пожарить оладків. Лєна тісто заколотила, Юля жарила, а всі інші їли. Оладки «Дружба» з чернічним варенням видалися дуже смачними. Полягали спати опівночі.

28.08.08

Я і Саша Л. встали о 7 годині, а Таня вже як годину тому як встала, води принесла, вогнище розпалила. Зварили гречку, чай, салат з капусти з перцем зробили.

Загальний підйом о 8 годині, всі починають збирати свої речі, палатки, Лєна і Вікторія Леонідівна – кухню.

Снідаємо.

Вийшли о 10 годині. Йти по морю неважко: по-перше – прилив, по-друге – відпочили ж все таки, а по-третє - відчуваємо, що останній день на воді і не хочеться розлучатися зі своїм катом, веслом, з природою Карелії і з новими друзями.

Тепло. Сонячно. Температура повітря – 20ºС.

Відходимо від Олєньєго острова в сторону Нижньої Полунги. Незабаром по ліву сторону від нас залишається і посьолок Чкаловський – це сюди Саша Л. вчора по пиво збирався збігати (близький світ!).

Через деякий час (близько о 12 годині) підходимо до причалу, де начебто має нас зустріти Толік Соснін. На березі цікавий експонат: залишки від чи то лодки, чи то корабля. Ми, звісно, не витримали, щоб не пофоткатись, влаштували з Юлею фотосесію на тему «Титанік». Ну, ніхто на нас тут не чекав, і зв’язатися з нашим водієм не вдалося. Вирішили йти далі до наступного причалу. Відчаливши, «АН-2» і «Класика» пішли вперед, а наша «Бабочка» затрималась. Не встигли відійти далеко – повернулись до берегу, бо побачили, що під’їхали Жигулі. Дві жіночки і чоловік приїхали в ліс ягід та грибів позбирати. Ми попитали в них про Толіка, навіть, попросили мобілку – подзвонити йому, та в телефоні лиш слова типу «в зоні недосяжності», тільки в російському варіанті. Вирішили все ж іти далі.

Дійшли до Нижньої Полунги близько першої години дня. Причалили, почали зносити речі з катів, перевзуватись (невже я скидаю чуні?!), розбирали кати. Невеличка дєрєвня, в якій прописано 2 людини (дізнались пізніше), але дерев’яних хатин більше, навіть, машина проїхала, собаки позбігалися. На березі ще одна пам’ятка історії - дерев’яний корабель. Повилазили на нього – подивитись, сфоткались. Аж тут і Толік на «газелькі» приїхав. В темпі почали грузити рюкзаки, сумки, драйбіки. Першою ходкою поїхали весь жіночий склад, Андрій М., Толік, Саша Л., Саша С. За другою – Руслан, Львович, Андрій Т. та розібрані і запаковані кати.

По дорозі в Чупу Толік Соснін виявився дуже балакучим: ми йому розказуємо, що не могли з ним ніяк зв’язатися, а він каже, що приходили йому якісь «есемески» – та він їх читати не вміє. Юля перевірила – дійсно всі наші повідомлення непрочитані! Ото ми насміялися! А ще, що приїхав друг і вони десь збираються в море виходить.

Все б нічого і ми про нього б не згадали, та коли вже на вокзалі почали перевіряти наявність відмічених реєстраційних талонів (які він нам відмітив і віддав), то виявилося, що Наташиного і не вистачає. От тут і почалося! Додзвонилися Толіку та він вже в море зібрався, розказував, що талонів у нього було тільки шість (хоч сам повернув нам сім). Вже Наташу і в Чупі хотіли залишити, і прокрутили кіно, як її будуть висаджувати на кордоні, і які штрафи прийдеться платить. Всім було весело, Наташа була спокійною, найбільше переживали, мабуть, Руслан і Андрій М. (тільки спочатку, а потім сам почав сміятися з перспективи залишити дружину в Росії).

Коли приїхали на вокзал, в касі була перерва (з 13 до 15 год). Це тільки в Чупі може бути така перерва в касі на вокзалі! Зайняли чергу – ми були першими. Прочитану мною в Інтернеті про виписку квитків вручну новину Юля сприйняла за жарт, та й мені не дуже в це вірилося. Але так воно і є. За цією процедурою треба тільки спостерігати, її важко описати: спочатку до 11 год ранку треба замовити квитки (Толік Соснін нам замовив), потім дзвінок в Мурманськ, потім виписка і реєстрація в журналі кожного білету (а їх 13!), а далі вирізання і компостування. Вся процедура виписки 13 квитків до Петрозаводська (добре, що ми не брали квитки до Синельніково) зайняла 55 хвилин, тобто більше 4 хвилин на один! За цей час, звісно, і черга за нами створилась.

Ціна квитка від с.Чупа до м.Петрозаводськ – 666,10 руб. (близько 133 грн.)

…а далі… закінчилась основна частина походу, закінчились і мої записи. До Петрозаводська ми доїхали нормально.

* * * * *

Коротко, про те як закінчилась наша подорож

29.08.08

Приїхали у Петрозаводськ близько шостої ранку. Купили білети до Синельніково (вартість 2021,20 руб.). Часу до нашого поїзда було вдосталь, тож вирішили погуляти по місту. Погода була сира, дощило.

У місті дуже гарна Набережна та безпосередньо саме Онезьке озеро. Одним із найвідоміших островів на озері є острів Кижі, на якому розташований однойменний музей-заповідник з побудованими XVIII столітті дерев'яними храмами. Щоб убити час, частина з нас вирішила поїхати на екскурсію на славнозвісний острів. Вартість поїздки на пароплаві «стріла» туди-назад 750руб., плюс вхід на територію музею 50руб. для росіян (для іноземців дорожче, тому ми прикинулися росіянами і постаралися не «шокати» ).

Дорога в одну сторону зайняла 1год 15хв. На ознайомлення з музеєм під відкритим небом нам виділили – 3години, тому ми швиденько все пробігли без екскурсовода (бо за нього теж треба платити), тим паче, що моросив неприємний дощ і ми позамерзали. Купили сувеніри і гайда назад в Петрозаводськ.

На поїзд №239 Мурманськ – Сімферополь сіли о 20.49 (за московським часом).

30.08.08

Весь день провели в потязі, згадуючи нашу цікаву подорож. Кордон проїхали нормально.

31.08.08

В Синельніково прибули о 05.23 (вже за нашим часом). На нас вже чекала маршрутка, за яку домовився Толік.

Ще в поїзді почали вітати Сашу С. з днем народження спочатку за московським часом, а потім і за українським, подарували йому птицю щастя. Тож, коли приїхали, іменинник десь добув шампанського і ми випили за його здоров’я та вдале завершення наших пригод.

Ось так закінчилась наша цікава, весела, емоційна, захоплююча подорож…До нових походів!

Залога Ірина

Карелія 2008 (щоденник, 1 частина)

zabiyaka — Thu, 19 Sep 2013 13:38:12 GMT

В pазных кpаях оставляем мы сеpдца частицу,
В памяти беpежно, беpежно, беpежно встpечи хpаня.
Вот и тепеpь мы никак не могли не влюбиться,
Как не любить несpавненные эти кpая.

Долго будет Каpелия сниться,
Будут сниться с этих поp
Остpоконечных елей pесницы
Над голубыми глазами озеp.

Белая ночь опустилась безмолвно на скалы,
Светится белая, белая, белая ночь напpолет.
И не понять, то ли небо в озеро упало,
И не понять, то ли озеpо в небе плывет.

Долго будет Каpелия сниться,
Будут сниться с этих поp
Остpоконечных елей pесницы
Над голубыми глазами озеp

* * * * *

Коли навесні в поході по Кримським горам Анатолій Леонідович обмовився, що можна було б хлопців відправить на Урал, Юля попросилась: «Відправте і нас кудись!». На Урал дівчатам важко – 4-5 рівень складності, а ось Карелія – на байдарках чи катамаранах – саме те, що треба. Я тоді якось ще нікуди не збиралася, хоча ця ідея відразу зайняла думки.

Вдруге більш серйозно про похід в Карелію я подумала після туристичного вечору, коли Маслаков вже серйозно питав: «Ну, так що, підете в Карелію?» Андрій зразу погодився йти з Наташою, Юля теж готова, іще й Сашу з собою потягти. І тут мені стукнуло, що я теж хочу побачити Карелію. Через декілька днів дзвінок – чи буду я їхати, і вже через годину (порадившись лише сама з собою) передзвонила і сказала: «Я їду!».

Незабаром знайомство з нашим керівником – Русланом. Він запросив до себе в гості на чай, показав фотки з Карелії, розказав коротко приблизний маршрут. Я, звичайно, в емоціях, нічого не запам’ятала, лише декілька слів, записаних в блокноті: Чупа, Північ Карелії, річка Кереть, порог Мураш, Біле море, острів Олєньєв.

15 липня купляємо білети в одну сторону: з Дніпродзержинська до Санкт-Петербурга (поїзд №335, вагон 12), з Санкт-Петербурга до Чупи (поїзд №22, вагон 3).

* * * * *

Коротка інформація про те як добиралися і що бачили

Поїзд №335 Дніпропропетровськ – Санкт-Петербург (Вітебський вокзал). Відправлення з Дніпродзержинська 18.08.08 о 18.56. Вартість білету (плацкарт) – 307,99грн.

Поїзд йде через Білорусію. Кордон України з Білорусією – Терехівка. Заповнюємо реєстраційні картки (талони) в 2 екземплярах (один забирають митники, другий залишається у нас). Валюта білоруська – зайчики, курс: 1 грн. - 440 зайчиків

Зупинка в Гомелі 20 хвилин. Виходимо на перон, щоб подивитись вокзал. Андрій М. і Саша Л. встигли збігати купити білоруського пива і шоколадку. Розсмішила табличка з написом «Выхад у горад».

Проїжджали білоруську станцію-аналог нашим П’ятихаткам з назвою Жлобін. Тут продавали масу м’яких іграшок.

Прибуття до Санкт-Петербургу на Вітебський вокзал 20.08.08 о 07.27 (час в дорозі – півтори доби). Поряд станція метро Пушкінська.

Метро. Вартість одного жетону 17 руб. (курс: 1 грн. – 5 руб.). З станції Пушкінської (Вітебський вокзал) переїжджаємо до станції Владимирская-Площадь Восстания (Московський вокзал), це займає 15 хвилин. На Московському вокзалі залишаємо речі в камері схову. Одна одиниця – 57,50 руб. Туалет – 15 руб. (така ціна по всьому місту).

Пройти турнікет в метро виявилося не так вже й просто. Наші Саші з першого разу пройти не змогли. Причому Сашу Л. прийшлось при цьому загнати в тумбочку три жетони, щоб пройшов спочатку його рюкзак, а потім і він сам.

Санкт-Петербург. Невський проспект: Анічков міст, Казанський собор, Будинок книги (Зінгер). Дворова площа: Фонтан, пам’ятники Гоголю, Лермонтову, Глинці, Горчакову, Пржевальському, Олександрійський стовп, Генеральський штаб, Зимовий палац, Ермітаж. Дворова Набережна, Річка Нева, Марсове поле, Літній сад, Михайлівський собор.

На площі біля Зимового палацу бачили цікаві туалети у вигляді тролейбусів, які стоять і працюють прямо на площі. А Саші Л. найбільше сподобався туалет недалеко від Зимового палацу: «заходиш, а там пташки щебечуть».

Переїзд з Московського вокзалу – від ст.Площадь Восстания до ст.А.Невского-1 і від ст.А.Невского-1 до ст.Ладожская (Ладожський вокзал) зайняв приблизно 40хвилин.

Ціни: пиво – від 35 руб., морозиво – 30 руб., снікерс – 25 руб.

Поїзд №022 Санкт-Петербург (Ладожський вокзал) – Мурманськ, до ст. Чупа. Відправлення 20.08.08 о 17.20. Вартість білету (плацкарт) – 251,44 грн. Прибуття на ст.Чупа 21.08.08 о 12.26, час в дорозі 19год.

* * * * *

21.08.08

Прибуваємо до Чупи. Готовність №1. Провідник (до речі, дуже вредний – жалко йому для нас кип’ятку) переживав чи ми встигнемо висадитись за 2 хвилини. Ми ж підготувались добре, а тому висадка пройшла всього за 31 секунду.

На станції нас вже чекав Толік Соснін, завантажив нас у свою газель. Заїхали спочатку в центр Чупи, скупились в магазині. Ціни тут нижчі, аніж на вокзалах і станціях, наприклад та ж мінеральна вода – 19руб. (на станціях – 30руб.). Далі їдемо на стоянку, де на нас вже чекає Руслан і команда: Вікторія Леонідівна, Лєна, Львович, Андрій Т.

Погода сонячна. Руслан сказав, що це перший день, коли така гарна погода – мабуть, ми привезли.

Розбили табір з п’яти палаток: перша – Руслан і Львович, друга – Вікторія Леонідівна, Лєна і Андрій Т., третя – Толік і Саша С., четверта – Андрій М., Наташа, Таня, п’ята – Саша Л., Юля і я (Іра). Всі продукти ми здали і наші завхози - Вікторія Леонідівна і Лєна - розклали їх по ящикам. Їжі дуже багато. Перше, що нас з Юлею сильно здивувало – це борошно, навіщо воно в поході? Я, навіть, висунула версію – можливо, щоб рибу жарити… А ще я зразу ж поповнила свій словниковий запас двома новими словами: «драйбік» (а може, драйвік) – рюкзак-непромокайка, в якому будемо возити наші речі і «кат» - це, як виявляється, так скорочено водники називають катамаран. До речі, пізніше я додумалась, що драйбік, мабуть, правильно називати «драйбег», від англійської dry – сухий, bag – мішок, сумка.

Яка тут була сила-силенна комарів – неможливо передати! Вони були скрізь! І їх було багато!!! Виручає OFF.

Чергування сьогодні відкрили Юля і Саша Л. Зварили супчик і рисову кашу. Під час приготування вечері на іншому фронті йшла збірка катамаранів. Ще тільки ми приїхали, а Вікторія Леонідівна вже нагодувала нас сиром з пліснявою. Що ж до вечері, то тепер вона відкрила для багатьох з нас нові приправи – васабі та імбир. Враження від васабі у вигляді сліз і кашлю були неймовірні, наша гірчиця відпочиває. (Сама ж я на такий крок відважилась лише на четвертий день походу).

Повечеряли – пора і на воду виходити. Саме «виходити на воду», «йти по воді» і аж ніяк не «пливти», бо плаває… самі знаєте, що. Ще довго потім приходилось боротися зі своєю мовою.

Першим моїм знайомством з карельськими водами було дуже сумне. Знімаючи на відеокамеру підготовку до виходу на воду, якимось чином я поклала камеру в чехол і забула його закрити. Коли підійшла до катамарана (який був вже на воді біля берегу) і нахилилась, камера випала і плюхнулась прямо в воду. Добре, що Саша С. швидко зреагував і швидко її дістав (а води там було по коліно). Отож, добре, що в нас була ще одна камера, бо моя сушилась до кінця нашої подорожі.

Так от, вийшли попробувати як воно взагалі на воді на катамарані. Всього нас тринадцять чоловік (прикольне число), а тому по катах розділились так: перший кат – Руслан, Андрій Т., Андрій М., Наташа і Таня; другий – Толік, Саша С., Юля та Іра (тобто я), третій – Вікторія Леонідівна, Лєна, Львович і Саша Л.

Першим елементом, якого нас з Юлею навчили Толік з Сашою стала «бабочка», як зрозуміли пізніше, він став ще й найулюбленішим. «Бабочка» - це коли права сторона гребе вперед, а ліва – назад (або навпаки), тобто ми просто крутимось навколо своєї осі.

Пішов дощ. Причому він не просто пішов, а лив, як з відра. Промокли всі. Лєна і Вікторія Леонідівна прямо відгрібали воду від своєї палатки, їм на допомогу прийшов Андрій М. До речі, він так ганяв дівчат зі своєї палатки, щоб вони менше лазили в палатку і закривали її добре, що цього просто було неможливо не помітити.

Сушити одяг не було можливості. Дощ вщух, але продовжувало мрячити. Температура повітря - 16°С. Тут іще одне наше здивування – вже 11 годин вечора, а на вулиці видно! Ось вони – білі ночі…

Спали гарно, та от проходячи повз деяких палаток, так чвакало, що мешканці відчували, як під ними із сторони в сторону ходить вода.

22.08.08

Ранок почався о 7 годині – для чергових і о 8 – для всіх інших. На сніданок – макарони, чай і, звичайно, всі можливі приправи. Потім збираємо речі, спаковуємо драйбіки. Ящики з продуктами і драйбіки хлопці ставлять на середину катамаранів і перетягують мотузками.

Виходимо о 10 годині, із заливчика – в річку Кереть. На перший погляд, доволі спокійна річка. Вчимося веслували, часто плутаємо, коли треба гребти більше, а коли менше, тому неодноразово виходить бабочка. Дізнаємося нові водні терміни. Наприклад, слово, яке, особисто для мене, спочатку було «тарань» (ну, типу риба J ), потім «кабань» і вже тільки на другий-третій день – «табань».

Перший поріг – Мураш. Руслан показав веслом знак – увага. Як для новачка, я, навіть, спочатку не зрозуміла, що це так небезпечно і страшно. Крім того, як виявилось, це ще «бешений драйв» (вибачайте за такі слова, але по іншому виразити свої відчуття не можу) і в звичайному житті цього не відчуєш. Кат на хвилях підіймає догори, вода летить прямо на нас (не просто бризки, а так, наче хтось в твою сторону виливає відро води). По обидва боки катамарану – каміння. Треба обминути, та тільки виконати команду «ходу!» аж ніяк не виходить, бо весло, попадаючи між хвилями, не дістає до води. Ми з Юлею так захоплено пищали, що не почути наші відчуття було неможливо. Супер!!! Море адреналіну і кайфу! Виходячи з порогу, зразу ж запитання: «Що це було? Поріг?!»… прийшлось знімати стрес J.

Далі виходимо в Нове озеро, знову спокійна вода – можна трохи розслабитись і не гребти. Пішли у хід спінінги – Руслан, Саша С., Лєна і Львович ловлять рибу. Та все ж перша щука дістається Руслану. Зупиняємося біля берегу. Знаходимо перші ягоди – червону малину, на смак точнісінько як наша, тільки дика. Вирішуємо тут перекусити: бутерброди, макарони.

Знову – на свої кати і вперед. Зустрічаємо, до речі неодноразово, рязанців на каті і каяках. Йти, наприклад Толіку, було скучно. Виглянуло сонечко, стало тепліше, тому трохи роздяглися, познімали дощовики та куртки. Навіть, в одній футболці можна було загорать. Річка спокійна, тому гребемо по двоє, то Саша С. ловить рибу, а ми гребемо, то я і Юля лежимо загораємо, а Толік і Саша С. гребуть. Кілька раз виходить бабочка і в цей час розумієш, як прекрасно: лежиш посеред річки і дивишся в небо, а навколо тебе тиша, яку може порушити тільки плескіт води від весла чи голоси з інших катів…

Пройшли під автомобільним мостом. Далі Сухий поріг. Юля обізвала його Сліпим порожком, а Толіку почулися якісь пиріжки, творожки. Потім проходимо під залізничним мостом, якраз в цей момент над нами проходить вантажний поїзд і фафакає нам. Почуваєш себе Анною Карєніною. Далі йдемо за течією. Шукаємо стоянку.

Знаходимо доволі непогане місце, прямо біля води. Чалимся. Розбиваємо табір. Чергові – Руслан і Лєна – приготували дуже смачну вечерю: уху із спійманої риби, кукурудзяну каша та оладки (ось для чого борошно!).

Саша С. пішов ловити рибу. Йому сьогодні так не щастило в рибалці, що тепер спіймані окунці і тюлька хоч трохи задовольнили його самолюбство. Риба, звичайно, не така велика, як щуки, зате її багато.

23.08.08

Наша палатка проснулася від шуму річки, подумали, що ллє дощ. Погода гірша від учорашньої, похмуро, сонця зовсім не видно, легенький вітерець, температура повітря – 16,7°С.

Руслан вже чергував, а Саша С. знову допався до ловлі риби. Снідали гречану кашу, салат з капусти і огірків, доїдали вчорашню уху, чай з печивом, згущонка. На десерт – копчена риба.

Збираємося вже спокійніше і, мабуть, швидше. Андрій М. придумав новий вид захисту від води – мусорні пакети на ноги. Такому прикладу послідував і Саша Л., та його вигляд був більш гламурнішим. Таке вбрання найбільше сподобалося Львовичу, він, як сутенер, навіть, пропонував сфотографуватися із Сашою Л. за рубль.

Виходимо о 10 годині. Перший улов одразу ж після закидування спінінгів у Лєни і Саші С. – вони просто спіймали один одного, прийшлося розплутувати льоску. Проходимо через озеро Криве, вода спокійна, можна робити записи. Далі прямуємо до Долгого порога. Причалюємо трохи раніше, пішки йдемо по берегу вздовж порогу, плануємо шлях катамаранів. З берега враження зовсім інші, аніж на каті. Вода бушує, водоворот, хвилі, каміння,… в цілому страшно!!! Серце стало битися, мабуть, разів в п’ять швидше.

Першим йде кат Руслана. Ми спостерігаємо з берега – наче так легко кат долає водні перешкоди! Цікаво і ще страшніше, бо наш кат наступний. Та все ж цей страх тільки до порогу, а далі нас підхоплюють хвилі і ми спокійно виходимо з нього. Чого не можна сказати про третій кат: він так близько пройшов біля берегу, що на самому порозі його сильно закрутило. Бабочка вийшла не один раз, зате – класика! До речі, «класика» - улюблене слово Вікторії Леонідівни і Андрія Т.

В той час, коли чекали на третій кат, причалили до дуже маленького островка, діаметром близько 10м. Тут Таня знайшла голубіку.

Далі йдемо тихо і спокійно. Злегка почав накрапати дощ – терпимо, хоч і не дуже приємно. Через деякий час чуємо як шумить вода – значить, попереду ще один поріг.

Причалюємо, йдемо по берегу, щоб оцінити ситуацію: що приготував для нас поріг Варацького? Знову якийсь страх і переживання, в голові наперед прокручується картинка переходу через поріг і знову страх. Рязанці, яких вкотре зустрічаємо тут, дивуються як ми збираємося проходити поріг без спасжилетів і касок. А ми, наче, і не боїмося…

Пішов перший кат (Руслана). Супер! Після проходження порогу внутрішні острахи і переживання змінюються посмішками на обличчях. Відчайдушні люди, що можна ще сказати! А ще, мабуть, трішечки «хворі».

Слідуючі – ми. Хочеться збить чимось переживання. Насправді ж, по часу довше йти пішки берегом, аніж на каті проходити поріг. Лічені секунди, чи то 10, чи, може, й 20. Якраз в цей момент зовсім не відчуваєш часу, зате потопаєш у морі адреналіну і задоволення! В самому порозі ми попали на клик, але зовсім цього не відчули, це вже потім нам розказали. Поріг Варацького був до нас милосердним.

Проходження третього кату ми не бачили, бо пішли вперед. За словами Вікторії Леонідівни, поріг вони пройшли без помарок. Багатообіцяючий день!

Знову йдемо по водній гладі. Натрапляємо на чудовий острів. Він схожий на невеличку гору – 20 метрів в висоту від води. Вирішуємо причалити – пообідати. Нагріли чай, зробили бутерброди, доїдаємо гречку. Вікторія Леонідівна не перестає нас дивувати: на цей раз шоколадками та інжиром. Руслан довго думає, а потім все таки пропонує залишитися тут на ночівку.

Розбили табір. Руслан, Лєна і Толік на каті пішли на рибалку, Таня і Наташа – за ягодами.

Місце дуже живописне. Річка з усіх сторін омиває острів. Краса неймовірна! Виглянуло сонечко, а точніше, просто дало про себе знати.

Чергові - я і Саша С. Готуємо грибний суп (на острові дуже багато моховиків) і оладки.

Наші рибалки привезли рибу. Другою ходкою порибалити пішли: Руслан, Толік і два Андрія. Ну, так от не вони, а їх спіймав рибнагляд, причому на гроші. Штрафи, протоколи завтрашнім числом ( і що цікаво – на резиновій лодці), а ще самі вчили наших як правильно треба рибу ловити. Що не говори, а Руслан, Толік і Андрій Т. стали злосними бракон'єрами Карелії.

Вечеряємо і лягаємо спати.

24.08.2008

Вночі напускається дощ і йде до ранку.

Сьогодні День Незалежності України і ми святкуємо його в Росії.

Встаємо чергувати о 7.30, а дощ – не перестає. На сніданок – манна каша, мюслі і грибний суп розігріваємо.

Погода – не дуже. Температура повітря - 12°С. Всі по одному починають прокидатися, але вилазить з палаток не поспішають, бо дощ. Загальний підйом о 10 годині. Снідаємо. Погода не сприяє йти далі та й місце для дньовки дуже гарне, тому Руслан вирішує зостатися тут до завтра.

Трохи розпогодилося. Сьогодні буде банька, хлопці йдуть за дровами. Банька буде на іншій стороні острова. Підготовкою займаються всі потроху, але під строгим керівництвом спочатку Андрія Т. і потім – Руслана. Готуємо обід – борщ і каркаде (напій новий для мене). Обідаємо о 17 годині.

До берегу причалюють на каті і байдарці туристи. На їхнє питання: «Вы откуда?», Юля тихо каже: «Мабуть, кацапи». Та виявляється, це були не тільки наші земляки, а ще й добрі знайомі Руслана і Вікторії Леонідівни.

Після обіду чоловіча половина йде в баньку, причому надовго, бо її ще треба натягти. Нас гукають вже після того, як попарилися самі.

Невеличка кімнатка (3х3),обтягнута плівкою, всередині викладена кам´янка, поряд відро з березовим віником. Температура біля 80°С, парко. З тіла струмочками полився піт і клубочками почала скачуватися грязючка. По периметру кімнатки розвішані гілки ялини і берези – запах лісу збільшений в декілька разів. Відчуття супер! Вихід у річку. Різкий перепад температури. Ух! Захоплює дух! І так декілька разів.

Юля вигадала історію про якесь Лохнеське чудовисько, тому від страху емоції збільшуються. Ну, звичайно, за ноги її хватать ніхто не збирався, тільки от від необережності ударилась коліном об каміння біля берегу.

Після такої процедури як не пофуршетиться. Поки одягаємось, Наташа вже приготувала стіл: коньяк, сир. Класика!..

Вечеря сьогодні незвичайна, хто це почує, мабуть, не зрозуміє де ж ми все таки були. Чергування приймають Вікторія Леонідівна, Львович і Андрій Т. Так от, під чутким керівництвом Лєни, Вікторія Леонідівна готує суші з соєвим соусом васабі та імбірем. Хух! Я попробувала васабі! Жорстоко! Очі вилазять на лоба. А ще на закуску жарена риба. Велика подяка черговим за таку екзотичну і водночас смачну вечерю!

В гості приходять наші знайомі з чернічною наливкою. Розмови, розмови – всі діляться своїми враженнями від походу. Відпочивать йдемо о 12 годині ночі.

25.08.2008

Підйом чергових о 8 годині. На сніданок макарони, чай-кофе. Всі встають близько 10 години ранку. Температура повітря 11,7°С, біля води вітер, холодно.

Виходимо об 11 годині. Підпливаємо до берегу, але з іншої сторони, де табір наших знайомих (Олег, Лєна і ще 3 хлопців). Беремо на свій кат розібрану байдарку.

До речі, з сьогоднішнього дня наші кати носять вже офіційні назви. Кат Руслана – «АН-2» (бо на каті 2 Андрія), кат Вікторії Леонідівни – «Класика» чи то «Класік» (кому як подобається), а наш кат – «Бабочка» (він же «Батерфляй», «Метелик»).

Наш шлях пролягає через озеро Варацького, потім декілька невеликих перекатів Кочережка (такі собі маленькі порожки) і підходимо до порогу Краснобистрий. Як завжди, чалимось, йдемо дивитися прохід. Дуже швидка течія – захоплююча картина.

«АН-2» проходить дуже близько біля лівого берегу, тож трохи їх покидало із сторони в сторону. Наша «Бабочка» пройшла класно без помарок, але потім, «на радостях» мабуть, прогавили – зайшли на мілину і вискочили на каміння. Хвилини три гребемо в різні сторони і, все таки, виходимо на воду.

Чекаємо на третій кат, їх довго немає. І от – на виході «Класика». Все почалося з того, що при виході вони забули на березі Сашу Л. Але вихід (уже в повному складі) можна назвати тільки класичним. Кат повернуло боком так сильно, що Львович ледь не випав у воду. Ну, і так як течія була сильною, кат пішов лагом (знов нове слово – боком), а гребці з усіх сил намагались щось робити, то вийшла «класична бабочка». А коли, після цих хвилин класики, ми кричали Лєні, щоб вона помахала рукою на камеру, то на її обличчі не було ні міміки, ні посмішки, а тільки «легкий» переляк в очах.

Коли йшли через озеро, знов рибалили. Саша С. нарешті впіймав таку бажану першу в житті щуку. Радощів не було межі, а історію про цю щуку ми ще чули не один раз. Ну, крім Саші, щук наловили і інші риболови, правда це було не так феєрично.

Близько 15год причалюємо і обідаємо на якомусь асфальто-гірськоподібному березі.

Далі на шляху порог Масляний. Виходячи з назви, все має пройти як по маслу. Зупиняємося перед порогом, але дивитися на маршрут проходження йдуть тільки Лєна і Львович. Всі чекають. Приходить Лєна і декілька раз повторює: «Йдемо по правій стороні, ближче до центру».

Цього разу наша «Бабочка» йде першою. Прохід супер! Та наша права сторона вся мокра. Так швидко пішли хвиля за хвилею, що я була мокра до трусів, ну, а Толіку дісталося не скільки від хвиль, стільки від мого робочого весла. Цей вихід ніхто не побачив, лише туристи з берега, які, навіть, нас знімали на камеру.

Наступний «АН-2». Як на мій погляд, вони пройшли значно цікавіше, ніж ми. І хоча зі сторони спостерігати дуже цікаво, та відчуття кращі все ж коли ти сам проходиш поріг.

Чекати цього разу довго не прийшлось. Летять! Вихід «Класики» перевершує всі сподівання. По-перше, вони пішли зовсім не по правій стороні ближче до центру, а по-друге, їх понесло і в бочку, і в різні сторони, і, в кінці-кінців, на каміння. При цьому, коли всі налягли на весла, Сашиному спокою і піднятому веслу можна було тільки позаздрити. А ще його спокійна фраза: «камінці!» стала ключовою сьогодні. (Насправді ж Саша Л. сказав «камінь, сіли» - це дуже чітко можна прослідити на відео, а про камінці почула Юля і з азартом підхопила цю тему. Та все ж ця гра слів наскільки позитивно зарядила всю групу, що веселий настрій тримався ще до пізнього вечора).

Та повернемося до «Класики». Кат застряв на великому камінні (на булижниках), прямо вискочив на них. Львович встав з ката, став попереду (з його сторони це було досить необережно) і пробував відштовхувати його то назад, то вбік. Лєна з Вікторією Леонідівною, в свою чергу, розкатують кат в різні боки. А Саша сидить і оком не моргне, підняв весло догори і сушить його на сонці. Руслан і Андрій Т. посхвачувалися зі свого ката і вирушили на допомогу, точно як у мультику «Чіп і Дейл». Почали зіштовхувати катамаран з каміння. А Саша сидить спокійно. Раза з п´ятого їм вдалося зіштовхнути «Класику»: Львович ледве встиг скочити на кат, слідом і Руслан з Андрієм. Катамаран вискочив з каміння і його підхопило течією. Далі відбулася пересадка Руслана і Андрія на їхній кат. І тут ще прозвучала одна фраза Саші Л.: «Довезіть мене до моря!», причому це було сказано у благальній формі.

Зупинка для ночівлі у нас на островку біля Павлівського порогу. Розбиваємо табір. А Саша Л. хвалиться: «Нам залишилося зробити ще свічку і ескімоський переворот. Це ви прийшли сюди покататься, а я попробував всі водні прєлєсті».

Чергові Мельники готують уху, рис, салат з капусти і огірків, жарену рибу. Під час приготування вечері, Андрій М. чомусь розсердився на Наташу і почав ловити рибу на спінінг. Та рибалка була короткою, блесна зачепилася за якесь коріння. Андрій спробував витягти – не вийшло. На поміч прийшов другий Андрій. Вони сіли на кат та не розрахували, що біля цього берегу дуже сильна течія, тож їх почало нести. Тут визвалась допомогти і Таня, вона заскочила на кат і тримала спінінг, а хлопці гребли. Але нічого не виходило, бо кат понесло у протилежному напрямку від блесни. Ні цікава поза Тані під кутом 45º над водою, ні спроби двох Андріїв причалиться до берега не дали бажаного результату. Тож Таня не витримує і кидає спінінг у воду. Кат зносить вниз за течією і лише за допомогою чалки чаляться до берега. Спінінг сплив на поверхню води, тож його виловили, але відчепити не вдалося і він пролежав на березі аж до ранку.

До вечері і після граємо в покер. Під час вечері згадуємо події сьогоднішнього дня, а особливо проходження порогів «Класикою». Руслан з Вікторією Леонідівною співають пісню про Карелію, яку Руслан написав в одному з минулих походів.

На мій погляд, цей день видався найвеселішим за весь похід.

Залога Ірина

СТК «Эдельвейс» в Восточном Крыму

zabiyaka — Thu, 13 Jun 2013 09:09:23 GMT

Пролог

Благодарю за рассвет солнца, за его ласковые лучи, напоминающие о рождении нового дня.

Благодарю за свежесть утренней прохлады, за чистый воздух и росу на траве.

Благодарю за высоту гор, просторность равнин, чистоту рек и озер.

Благодарю за полет птиц в небесах, за синее небо, за яркие звезды.

Благодарю за тропу, ведущую в новое и неизведанное.

Благодарю за согревающий вечерний костер и друзей вокруг него.

Благодарность туриста.

Вот уже несколько лет туристами СТК «Эдельвейс» поддерживается традиция весеннего похода на майские праздники. Вооружившись всем необходимым, эдельвейсовцы в количестве двадцати человек, решили прогуляться по восточному Крыму (в этом году с 27.04.13 по 05.05.13), познакомиться с миром природы этих мест, с его разнообразием и многогранностью, а заодно и пройти запланированный маршрут 1 категории сложности. Нитка маршрута предполагала прохождения более 130 км пути через Долгоруковскую и Караби яйлы, преодоления пешком горной местности с выходом к конечной точке - источнику Святой Анастасии, расположенном недалеко от поселка Новый Свет.

Каждый проведенный день по разному воспринимался ребятами. Некоторые из них впервые прикоснулись к подлинному миру туриста, в котором домашнюю сидячую работу заменяет активное и с пользой проведенное время на свежем воздухе, которое способствует общему оздоровлению организма. Ведь активные физические нагрузки на свежем воздухе в горах не заменят даже лучшие беговые дорожки и самые современные тренажеры.

Поход для эдельвейсовца – это не только физическое, но и духовное развитие личности. Находясь вдалеке от инфраструктуры, телевиденья и интернета, человеческая сущность более глубоко вступает во взаимодействие с природой, с миром звуков, запахов, колоритностью окружающей среды, что так благотворно влияет на внутреннее состояние каждого.

Для бывалых эдельвейсовцев поход был не только долгожданной, но и радостной встречей друзей. Дружба у туристов особенная. Она богата такими качествами как: взаимовыручка, порядочность, мужественность, а самое главное – быть единым целым в решении сложных и непростых общих задач, возникающих в походах любой сложности.

За время прохождения маршрута многие эдельвесовцы усовершенствовали свои навыки в ориентировании на местности, владении топографической картой, проверили свои физические возможности.

Удивительное стечение обстоятельств настигло ребят - параллельно по Восточному Крыму с пересекающимся с нами маршрутом, вел группу замечательный, опытный и всеми нами уважаемый турист Криничанщины – А.Л. Маслаков. На общих стоянках «Забиякиных эдельвейсовцев» он всегда встречал по-Маслаковски – угощая вкуснейшим компотом из сушек и бронируя для нас места под палатки (за что ему отдельное спасибо!). В этом году на майские праздники Крым посетило сотни тысяч туристов. В этой связи, порой было трудно, придя на стоянку, выбрать подходящее место на 5 палаток. На стоянке Ворон, где последний раз пересекались наши маршруты, мы сделали общее фото двух групп, огромного количества людей, которые благодарны великому туристу А. Л. Маслакову за то, что десятилетия назад, он один из тех, кто не щадя нервов, сил, настойчивости и терпения организовал в наших краях удивительное течение – Туризм. Мы благодарны ему за любовь и труд, которые он так или иначе вложил в каждого из нас.

Отдельное внимание в этом походе заслужили наши эдельвейсовские девушки. Вопреки усталости, отсутствия домашних условий для наведения красоты, они выглядели ослепительно и великолепно. С искусно заплетенными косами они радовали глаз не только нашей мужской половины группы, а и всех мужчин, взирающих на них.

К сожалению, климат в последнее время меняется. Стало меньше выпадать осадков, что привело к быстрому пересыханию после зимы рек и родников, так необходимых туристам на маршрутах. Несмотря на все трудности, эдельвейсовцы прошли маршрут без травм и потерь, придя к долгожданной благодарности за труд – Черному морю.

Последние два дня каждый наслаждался жизнью по-своему – загорали на пляже, посещали экскурсии, проводимые по бывшим владениям князя Голицына (тропа Голицына, завод шампанских вин) и скалолазили. Именно скалолазили! Ведь совместить поход и скалолазанье – для клуба это уже прогресс! Каждому, кто лазил по скалам на фоне моря, это занятие принесло огромное удовольствие и радость.

Пополнив освободившееся от еды место в рюкзаках бутылками с розовым шампанским «Новый Свет», местами обгорелые, но довольные, ребята уезжали домой.

Рабочая суета и трудовые будни были уже нипочем, потому, что после этих дней эдельвейсовцы везли в себе сильнейшую энергетику Крыма – энергию здоровья и счастья.

«Не привыкайте к чудесам - дивитесь им дивитесь.

Не привыкайте к небесам, глазами к ним тянитесь.

Приглядывайтесь к облакам, прислушивайтесь к птицам.

Прикладывайтесь к родникам, ничто не повториться.

За мигом миг, за шагом шаг впадайте в изумленья.

Все будет так – и все не так через одно мгновенье».

В. Шефнер.

Юрий Иванченко

Весна на скелях – 3

zabiyaka — Tue, 02 Apr 2013 20:01:37 GMT

Вже традицією для нашої туристичної сім’ї стало активно відпочивати на свята. Ось вже третій рік поспіль учасники СТК «Едельвейс» вирішили святкувати 8 березня в Бахчисараї. Цього разу втекти від міської метушні, вирватись фізично і морально від повсякденної рутини зібралась рекордна кількість бажаючих – 27 чоловік.

Основною програмою відпочинку було визначено скелелазіння. Всі бажаючі змогли спробувати свої сили на скелелазних маршрутах у районі Старосілля у секторі «Башня» на маршрутах «Летний дворик» (4), «Отец Иосиф» (5а) та «Алтарь» (5с) та на секторі «Огород» на маршрутах «Петрушка» (5b) та «Помой морковку» (5b). Більш досвідчені наші скелелази відточували свої навички на маршрутах «Юниорка» (6а) та «Женское счастье» (6а+), що в секторі «Балон».

Відкриттям для всієї групи була поїздка в Кримську астрофізичну обсерваторію. Ми дізнатися про таємниці Галактик, про роботу обсерваторії, про напрямки досліджень та відкриття, побачили найбільший в Україні Дзеркальний телескоп Шайна, ознайомилися з його будовою та принципом дії. Гарна весняна погода Криму сприяла, тож нам вдалось побачити чисте зоряне небо трішки ближче, через телескоп. Із захопленням ми спостерігали скупчення таких далеких від нас зірок та планету Юпітер, спробували розібратися у зірках та сузір’ях.

За три дні едельвейсівці також прогулялися по печерним містам Чуфут-Кале та Тепе-Кермен, відвідали Успенський монастир та Бахчисарайський ханський палац, побували на хлібозаводі у м. Севастополь, а також встигли провести матчі з футболу та волейболу між командами криничанців та маломихайлівців.

Не обійшлось і без святкування Міжнародного жіночого дня. Сильна половина клубу піснями і подарунками привітали наших дівчат-туристок-скелелазок-і просто красунь зі святом весни.

Щасливі і радісні, наповнені позитивними емоціями та враженнями повертаємось додому. Але ненадовго прощаємось з Кримом, бо скоро новий похід, нові пригоди, нові здобутки…

Залога Ірина

Зимние каникулы на сосульках

zabiyaka — Mon, 18 Mar 2013 06:33:28 GMT

Новогодние праздники прошли, холод и снег начинают надоедать, все ждут тепла. Но только не «эдельвейсовцы»! Им нужны морозы, так как они решили отправиться на ледолазание.

В праздник, когда влюбленные поздравляют друг друга с днем Святого Валентина и устраивают романтические вечера, наши неутомимые энтузиасты мчат на поезде к замерзшим водопадам – уникальным творениям природы, на которых можно обучиться азам ледолазания. В Украине крайне мало мест, где можно почерпнуть опыт вертикального ледолазания. Самое популярное из таких находиться в г.Каменец-Подольском, в Смотрицком каньоне, между Старым и Новым Городом. Уникальная природа каньона дает жизнь 5-6 водопадам, которые зимой замерзают.

Ледолазание – довольно молодой вид спорта, основная цель которого – преодоление крутых ледовых склонов с помощью специального снаряжения (ледовых инструментов, кошек, шпор, страховочных систем и т.д.). Техника ледолазания очень сильно напоминает скалолазную, но она требует более сильной физической подготовки, особого снаряжения и, самое главное, подходящих климатических условий для тренировок.

Так как февральские морозы были довольно слабые, пригодной для ледолазания была только одна сосулька, которая образовалась со стоков Гунского колодца, расположенного близ Новоплановского моста. В тот день, кроме «эдельвейсовцев», на единственную сосульку собралось большое количество ребят из Киева. Несмотря на это, всем удалось подняться по сосульке по несколько раз и этого хватило, чтобы каждый получил небольшой опыт в технике вертикального восхождения по льду.

Удивительно было и то, что мы не только успешно полазали по ледяной стене, но и успели во второй половине дня побывать в удивительной пещере Атлантида, расположенной в 30-ти километрах от Каменец-Подольского. Так в один день мы побыли и ледолазами, и спелеологами!

Пещера Атлантида считается одной из красивейших в Европе. Вход в пещеру расположен на восьмиметровой высоте, куда можно попасть с помощью веревки, что не составило труда нашим ребятам, уже имеющих опыт в скалолазании.

В 50-х годах на склоне долины был образован карьер по добыче глины, открывающий ряд отверстий. В 1968 году юные спелеологи из Киева во главе с Валерием Яновичем Рогожниковым исследовали лабиринты пещеры. В связи с тем,что найденная пещера была так желанна, необычайно красива, таинственна и белоснежна, будто укрытая снегами, первооткрыватели назвали ее Атлантидой.Эта горизонтальная гипсовая пещера относиться к карстовым образованиям лабиринтового типа и является уникальным кладезем мирового природного богатства из-за многочисленных вторичных кристаллических образований. Из-за разнообразия размеров, форм и цветов кристаллов пещеру Атлантида называют природным минералогическим музеем. Размеры гипсовых кристаллов колеблются от нескольких миллиметров до 1,7метра. Многочисленные залы пещеры не оставили нас равнодушными к ней. Вдобавок ко всему интересные рассказы обаятельного проводника Юрия оставили яркие впечатления о подземном царстве Атлантиды.

Активное времяпрепровождение нашей группы сопровождалось прогулками по одному из древнейших городов Украины – Каменец-Подольском. Самая большая его ценность – практически полностью сохранившийся исторический центр без вкраплений архитектуры ХХ века. Мы посетили главную городскую достопримечательность – старинную крепость, первые постройки которой относятся к ХІ-ХІІ вв. А силы после активного отдыха «эдельвейсовцы» с удовольствием восстанавливали в кафе «Мрия козака», отведав отменные драники со сметанкой.

Насыщенно, активно, весело, плодотворно и радостно пролетели эти три дня для туристов СТК«Эдельвейс». Возвращаясь домой, каждый забирал с собой в душе частичку этих незабываемых мест. Как говорил Руссо: «Жить – это не значить дышать, это значит действовать. Не тот человек больше всего жил, который может насчитать больше лет, а тот, кто больше всего чувствовал жизнь».

Иванченко Юрий

«Едельвейс» на даху Європи

zabiyaka — Fri, 12 Oct 2012 13:48:37 GMT

Кавказ подо мною. Один в вышине

Стою над снегами у края стремнины;

Орел, с отдаленной поднявшись вершины,

Парит неподвижно со мной наравне…

Туристи Криничанщини роками вдосконалювали свої вміння тренуючись, долаючи сотні кілометрів гірського Криму, випробовуючи свої сили під землею у печерних лабіринтах Тернопільщини, загартовуючи дух в засніжених Карпатах. Крок за кроком ми накопичували досвід, зміцнювали волю для виходу на новий рівень. Тож метою нашої цьогорічної мандрівки було проходження гірського походу першої категорії складності в горах Кавказу, а мрією – підкорення найвищої вершини Європи – Ельбруса. Майже для всіх учасників похід такої складності був вперше, тому готувалися відчайдушно. Керівники походу Сергій Забіяка та Ірина Залога взяли на себе організаторський тягар, а це, повірте, колосальна робота, з якою друзі впоралися навідмінно. Щодо учасників, то варто зазначити – зібрався дійсно фізично витривалий та морально стійкий колектив з восьми чоловік. З яких маломихайлівці – Сергій Забіяка, Ірина Залога, Олександр Саламаха, Биченко Денис; криничанці – Вікторія Гудима, Анна Гриценко, Вадим Кваша та громадянка Молдови – Оля Щербакова.

Тож двадцять дев’ятого липня команда «Едельвейс» залишила територію України і тримала курс до Кабардино-Балкарії, що затишно розташувалася на схилах кавказьких гір. З невеличкого селища Билим і розпочалася наша захоплююча подорож. Туристи, долаючи десятки кілометрів, почергово підкорювали перевали Суарик (3243м), Шаукам (2925м), Джикаугенкьоз (3520м), Силтран (3440м) та інші. Часом доводилося нелегко, після виснажливого ходового дня з більш як тридцятикілограмовими рюкзаками у хлопців і за двадцять, відповідно, у дівчат, ми мали вставати на стежину далеко до сходу сонця аби пройти запланований маршрут.

Запам’яталася доба проведена нами на льодовику Джикаугенкьоз. Побачене нагадувало кадри з фантастичних кінофільмів про іншопланетні цивілізації. Тут на нас чекала подібна картина: відсутність живої природи, навкруги химерні уламки магматичної породи та холодне поле вічного льодовика, поверхню якого, наче судини, тілом замерзлого велета мчать численні струмки, даруючи десь там життя бурхливим гірським річкам… Приємно згадати зустріч із місцевим населенням Кабардино-Балкарії. Горці виявилися навдивовижу гостинними та привітними людьми. Вони частували нас чудовим на смак айраном (кисломолочний напій), бринзою та м’ясом впольованого тура (гірський козел). До речі, не відмовилися наші нові друзі і від нашого гостинця – українського національного продукту – сала.

І ось 5 серпня група Едельвейс згідно плану успішно пройшла гірський похід першої категорії складності. За 7 ходових днів ми подолали більш як 100 кілометрів гірським Кавказом, 5 некатегорійних та два категорійні перевали. Та незважаючи на фізичну та моральну втому, ми розуміли, що маємо п’ять днів до повернення на Батьківщину, п’ять діб на підкорення мрії. Тому, поновивши запаси провізії, туристи направилися до підніжжя Ельбруса.

6 серпня Криничанщина потерпала від спеки, а восьмеро її туристів-едельвейсівців серед вічної мерзлоти розташовували палатки на «Приюті одинадцяти». На висоті 4100 метрів над рівнем моря, оточені льодовиками та камінними гребенями ми прожили п’ять днів. Далі нас чекав досить нетривалий період акліматизації з підйомом вище скель «Пастухова» та висоту п’ять тисяч метрів.

Спроба виходу на вершину мала відбутися 9 серпня. Та в ніч перед стартом на наш табір раптово обрушився снігопад із завірюхою, що значно ускладнювало, а то і, взагалі, ставило під загрозу плани туристів. Та нас вже було не зупинити. Група, увімкнувши ліхтарики, розпочала рух вгору о 3.45 годині. Туристи Криничанщини, потерпаючи від морозу, поривчастого вітру, боролися за кожен метр на шляху до омріяної цілі. Та через шість з половиною годин невпинної тяжкої праці і зусиль, змучені виснажливим підйомом, ледве тримаючись на ногах через брак кисню в повітрі, ми робили останні кроки до перемоги. О 10.15 годині туристи Криничанщини вперше підкорили найвищу точку Європи – західну вершину гори Ельбрус. Краєвид з висоти 5642м над рівнем моря приголомшив – це краса, яку варто заслужити. Ми стояли на «даху Європи» щасливі. Попереду нас чекав не менш важкий і небезпечний спуск з маківки гіганта Кавказу та то вже здавалось неважливим, адже МИ ЗМОГЛИ!…

…На вершині Ельбруса поряд з нами мав стояти ще один турист, наш мудрий наставник та добрий товариш Віктор Якович Петренко. Та доля вирішила інакше… Нам дуже бракує вашої підтримки, порад, впевненості, що ви випромінювали і, звичайно ж, тієї щирої посмішки. Ми пишаємося, що мали честь знати Вас. Для нас особливо символічно було підкорити Ельбрус саме 9 серпня – на Ваш день народження. Тому сходження на найвищу вершину Європи туристами клубу «Едельвейс» присвячено світлій пам’яті Віктора Яковича Петренка.

Биченко Денис