Головна » 2014 » Листопад » 17 » Назустріч величі Карпат
23:07
Назустріч величі Карпат

  Більшість з нас давно мріяли про весняний похід до Українських Карпат. Тож цього року, з ряду відомих всім причин, туристи СТК «Едельвейс», порушили традицію зустрічати травневі свята в Криму. Дорога нас покликала у більш високі, більш крутіші, більш мальовничі і дивовижні гори – Карпати.

 

Коротко про похід у нотатках туриста-початківця Сергія і туристки-«неновачка», яка перший раз побувала у весняних Карпатах – Ірини.

 

26.04.14

 

Ірина

Нарешті цей день. Можна нарешті вирватись з міста, відірватись від повсякденних справ, забути про новини…

Цього разу наша група складається з 16 туристів. Перший похід, в якому (нарешті!) хлопців більше, ніж дівчат – дев’ять проти семи. В поїзд майже всі едельвейсівці сідають в футболках нашого клубу. Частина групи сідає в Дніпропетровську, частина в Дніпродзержинську, одного туриста-новачка зустрінемо вже у Воловці. В нашому вагоні, як виявилось, в Карпати їхали не лише ми – здалося, що вся Дніпропетровська область вирушила підкорювати карпатські вершини.

Щоб коротко нагадати про потяг, напишу кілька фраз – купа пиріжків, кріль Вадоса масою n-кілограм, «інтелектуальні» пісні під гітару, нове кохання Шуріка, станція Козятин або гра «догони поїзд».   

 

Сергій

Для мене – це перший серйозний похід в гори. Після довгого очікування я нарешті вже сидів в поїзді і вирушав з Києва до с.Воловець, щоб зустрітись з основною групою. До цього я ні з ким з едельвейсівців не був знайомий. Мої друзі мене досить часто запитували:  «Як ти можеш йти в похід з людьми, яких взагалі не знаєш?», на що я їм дуже просто відповідав, що з цими людьми нас об’єднує спільне захоплення горами і цього мені достатньо.

 

27.04.14

 

Сергій

О 10-й годині ранку вся група вже була в зборі у смт.Воловець (це районний центр Воловецького району Закарпатської  області).  Далі на маршрутці ми вирушили до с.Пилипець, де і починався наш маршрут.

Трішки підкріпившись, прямуємо до водоспаду Шипіт, який є одним з найкрасивіших водоспадів Закарпаття. Від Шипоту долаємо затяжний підйом (приблизно 3 км) і зупиняємось для облаштування табору (на висоті 1100 м).

 

Після невеликого відпочинку йдемо в радіалку на гору Стій (1681 м). Однак, ми вибрали не самий вдалий маршрут і на хребет нам прийшлось лізли по дуже крутому підйому, на що витратили досить багато часу. Тому, на превеликий жаль, попасти на гору нам так і не вдалося. Натомість весела фотосесія на снігу дуже підняла нам настрій і незабаром ми повернулись в табір.

В цей день було багато веселих моментів: то Вадос забув насос до волейбольного м’яча і потім бігав за велосипедистами, то чомусь хатинка рятувальної служби у нас стала кіностудією по зйомках класичного німецького кіно…

Після вечері, у дружній компанії пройшов вечір знайомств разом з пізнавальною лекцією з медицини (ці лекції стали незамінним атрибутом наших вечірніх посиденьок).

 

Ірина

Прибули у Львів о 6-ій ранку. Далі о 7-ій пересадка на ужгородську електричку. Їдемо до с.Воловець. У електричці була дуже добра провідниця, яка назвала нашу гру в «мафію» грою в жмурки. За емоційною грою три години пролетіли швидко.

О 10-й ми вже у Воловці. Переїжджаємо до території заказника «Водоспад Шипіт». Йдемо до водоспаду.

Водоспад Шипіт по праву вважають одним із найгарніших. Вода у водоспаді спадає багато численними живописними каскадами. Територія навколо Шипоту облаштована різноманітними місточками і кладками, сходами, перилами – все для вашої зручності аби милуватися красою водоспаду.

Тут, біля водоспаду не тільки фоткаємось, милуємось, а ще й слухаємо розповіді наших екскурсоводів про с.Воловець і в.Шипіт. Сергій і Женя добре підготувались – дякуємо!

Далі йдемо вгору в гори ))). Розбиваємо табір на поляні неподалік підйомника. Дивуємось - якось наче мало йшли, а тут сюрприз – ідемо в радіалку! Як виявилось потім – ліземо. Підйом від табору на хребет, як на мене, був важкуватий, подекуди кам'янистий і крутий. По дорозі наїлися торішньої брусниці (наслідків наче не було)), дехто – снігу. Фото, відео і повернення в табір.

Вечір пройшов для кожного по-різному: вчили і співали пісні, слухали лекцію з медицини, купались і скупились…

Порадувало – експеримент з сухим м’ясом видався вдалим, суп був смачним, м’ясним, а головне радувала думка про економію на вазі (при відмові від тушонки). Зоя, Ваня, Аня – дякуємо!

Здивувало – Юра взяв в похід гамак..))   

 

28.04.14

 

Сергій

Так як я був черговим, то для мене підйом розпочався о шостій годині ранку, для всіх інших о сьомій.

Підкрипившись і зібравши табір, о 8-й годині ми почали довгий підйом на гору Великий Верх 1598 м, щоб почати свій маршрут по полонині Боржава. По дорозі нам зустрілось цуценя, яке довго не хотіло нас полишати, і всією групою ми вирішили віднести його до породи «карпатська сторожева».

І ось ми на вершині, з якої відкрився просто чудовий вид на Українські Карпати. По полонині було йти набагато легше, і, не втрачаючи наснаги, ми підкорили ще не одну вершину. Це Гимба (1491 м), Магула-Жиде (1517 м), яку ми пройшли траверсом, Граб (1378 м).

Схили полонини всі вкриті листяними лісами, які ще не встигли одягти весняне вбрання, тому було таке враження, що ти знаходишся у «мертвому лісі» і це придавало ще більшої загадковості карпатським вершинам.

Спустившись з вітряних, позбавлених лісів вершин, ми потрапили до букового лісу, де ледве не загубили Вадоса, який вирвався вперед і, не підозрюючи, що його шукають, сидів та спокійно нас чекав. Дійшовши до місця стоянки ми знайшли чудову галявину, де і стали на ночівлю. 

Вечір в нас почався з профілактичної бесіди, де відзначилась частина хлопців, в число яких потрапив і я, за що і були ми покарані. Але, скупавшись в гірському струмку і поївши після виснажливого дня українського борщу, настрій у нас швидко піднявся, адже попереду на нас чекала вікторина від Шуріка та Олександра, де команду хлопців «Пацаньчики» перемогла команда дівчат «Красуні». Поспівавши під гітару, на якій віртуозно грав Шурік , та прослухавши лекцію з медицини, ми вирушили спати, щоб наступного дня знову відправитись на зустріч новим враженням.

 

Ірина

Група піднялась о 7ій ранку на заклик чергових снідати. Поїли, зібрались і вирушили. Наш перший перехід був до підйомника. Тут ми зустрілися з місцевою собачкою невідомої породи, дуже привітною і милою. Як господарка підйомника, вона всім нашим приділила увагу – гралась, лащилась. Взяти її ми не могли, хоча й сподобалась. Останньою «жертвою» собачки став Сергій. Він проганяв її від себе, кричав, та вона це сприймала як гру і бігла за ним на гору. Добре, що неподалік стояли туристи, які погодились потримати її біля себе, поки ми відійдемо далі.

При підйомі на Полонинський хребет зав’язалась гостра суперечка з приводу вчорашнього підйому, точніше, його крутизни. Прийшлось застосовувати математику – згадали і про косинуси, і про синуси, і про теорему Піфагора (хоча вона тут була непотрібна). Наші припущення про 30-40 градусів виявились зависокими. GPS та «дзвінок другу» – розвінчали цей міф. Крутизна підйому, де ми пройшли сьогодні виявилась лише 10 градусів.

Йти по полонині Боржава було не важко і приємно – мальовничі краєвиди захоплювали. Десь далеко внизу виднілися села. Природа сама кликала фотографуватись. Наш невгамовний фотограф весь час придумував креативні фото. Дівчатам навіть пощастило посидіти у хлопців на шиї )). Оксанка – дякуємо!

Подекуди були такі високі трави, що було дуже важливо, як казала Зоя, не заплутатися у власних ногах, адже стежки були надто вузькі і глибокі. «Найкраще Шуріку, - казала Юля, - бо в нього ноги худі і високі».

Погода цього дня була сонячна, на хребті продував вітер. Дощ поки нас оминав, хоч кілька раз і налякав, чим організував у групі показ моди «дощовик 2014». Дехто встиг похизуватися патріотичними кольорами накидок на рюкзаки та гламурними дощовиками.

Цього дня на своєму шляху ми зустріли пару груп туристів. Довгий час нас «переслідував» якийсь турист-одинак, про якого наші хлопці на ходу складали небилиці.

Під вечір грюкало і грякало так сильно, що хотілось якнайшвидше вже розкласти табір, щоб дощ не встиг нас намочити. Дійшли трохи далі за лінії електропередач. Знайшли невеличкий струмок-річку. До нього треба було спуститися трохи ліворуч вниз від стежки. Спуск виявився дуже крутим. Та не всі в нас виявилися такими екстрималами як Саша Л., тож знайшли хоч трохи довший та все ж більш пологий спуск.

Вечір порадував гарячим борщем, емоційною і пізнавальною вікториною та відпочинком біля вогнища.  Заради таких дружніх і веселих вечорів можна пройти не один кілометр.

Порадувало – не відчували недостачі у воді (нежарка погода плюс наявність на шляху струмків і джерел), дощ пройшов мимо нас.

Розсмішила – вікторина від Саші і Шуріка (хлопці, дякуємо вам за гарний настрій!).

Винайдено – нові слова для поповнення «едельвейсівського тлумачного словника».

 

29.04.14

 

Сергій

Зібравши табір і зробивши колективні фото, ми продовжили свій маршрут по полонині Боржава.

В цей день все таки здійснились страхи Юри про те, що він може заблукати і завести групу не туди куди треба. Так, після недовгого підйому вгору ми вийшли на галявину і потрапили на роздоріжжя, де перший раз за цей похід ми збились з маршруту. Піднявшись на круту гору, вже на самій вершині ми зрозуміли, що даремно лізли, але чудовий краєвид і весела фотосесія підняли нам настрій і бадьорі ми продовжили свій шлях.

Але не пройшло і двох годин, як ми знову збились з маршруту. Вирішивши пройти траверсом, нам довелось лізти по крутому схилу, пробиваючись через хащі до дороги, з якої зійшли раніше. Піднялись на гору, у підніжжя якої розкинулось селище Міжгір’я. Подальший наш шлях лежав по крутому спуску, де був набитий не один синець і зроблений не один акробатичний пірует. Але, не зважаючи на це, ми всі, цілі та неушкоджені, все таки спустились.

На жаль, враження про Міжгір’я в мене склались не дуже приємні. Річка Ріка була дуже забруднена сміттям, та й у самому селищі не краща ситуація. На жаль, люди так і не навчились берегти природу.

Підкріпившись «солоденьким» і поповнивши припаси, ми вирушили далі по хребту Кичера до Перехрестя, де і зупинились на ночівлю. Наш табір розташувався на висоті близько 900 м. Це була чудова галявина з дерев’яними хатинами, одну з яких Львович облюбував для ночівлі на сіні. Покуштували ми і знамениту «кедровочку» Львовича, яку він потай взяв з собою, обіцяючи при цьому більше не брати її в гори. Наговорившись досхочу, ми відправились спати.

 

Ірина

Ранок видався напрочуд сонячним, а думка про село радувала.

Йшли в більшій мірі по лісу, особливо, коли йшли навмання, пардон – по GPSу, але оминаючи стежки (хоча це мені, мабуть, здалося, бо Юра весь час обіцяв, що скоро будемо в селі )). Розумне слово «траверс» кілька раз рятувало від підйомів і спусків, а іноді й збивало з шляху (знов, мабуть, я перебільшую )).

Дуже довгожданим був обід, бо всі сильно виморилися від цих перепадів висоти. Коли йшли, Льоха сказав мені: «Іра, я зараз впаду», я подумала, що це від того, що вже заморився, коли – ні – «бо вже хочу їсти» - була відповідь. Юрина обіцянка обідати біля води якось не справджувалась, тож обід влаштували на більш-менш рівній ділянці спуску в «осінньому» лісі (в осінньому, бо він дійсно мав вигляд осіннього – голі дерева і купа сухого листя під ногами).

Далі знов спуск. Я зробила висновок, що йти з палицею набагато легше. Львович же зробив інші висновки і, невеликі ділянки, по можливості, проїжджав на п’ятій точці.

При підході до села почав напускатися дощ, але його надовго не вистачило.

Село Міжгір’я неприємно здивувало – людські двори такі прибрані, як «лялечки», натомість річка, що протікає селом, така забруднена – просто слів не вистачає! Будівельні матеріали, пластикові пляшки та інший непотріб і у великій кількості. Мабуть, вислів «ріка все забере» у цьому селі сприймається буквально, а страждає природа, жаль.

В селі докупили деякі продукти. Свої штрафні 3кг отримав Сергій-новачок )). Усі накупили різних смаколиків, та Зої і Вані не було рівних – вони купили і шоколад, і банани, і кефір, і ще багато чого.. Я ще й подумала – як же вони це все донесуть до стоянки? Та на кожному привалі їхні закупки ставали меншими )).  

Міжгір’я розкинулося між горами на кілька кілометрів вздовж, ми пересікали його впоперек. Дивувало, як люди намагаються виростити ту ж картоплину чи цибулину на городах, які розорані клаптиками за селом на схилах гір, тобто під таким кутом, що може й відро впасти уверху городу і покотитися до низу )). А ще ж до того городу треба дійти… Місцеві жителі привітні, питають звідки ми, дякують, що ми не побоялися приїхати до «бандер», хоч «бандер» у них зовсім немає.

Переходи до стоянки видались трохи важкуватими, після відвідин села трохи розслабились і хотілося швидше стати на ночівлю. Зупинилися біля якихось колиб. Ввечері «в гості» навідався місцевий дядько, полаявся, що ми не там стали, не там вогнище палим і т.п., і взагалі – ледь чи не вторглися в його володіння. Та все обійшлося мирно.

Цього вечора прийшлось взятись за роботу і нашим медикам – лікували мозолі, хто – мозолі на ногах (Віка), а хто – мозолі душевні (Львович). Львович і Віка – дякуємо вам, що підтримували наше здоров’я на протязі всього походу!

Засмутило – побачене звалище сміття у річці.

Розвеселила – телефонна розмова Вані з мамою про можливості «контакта» і «гугла».

Захопила – неймовірна краса місцини, коли йдеш по хребту, де по обидва боки у долинах розкинулись села.  

 

30.04.14

 

Сергій

Зранку, чи то від великої кількості свіжого повітря, чи то від побачених краєвидів, але у частини групи трішки боліла голова. Привівши себе в порядок і зібравши табір, о 8-й годині ранку ми вирушили по хребту на гору Кам’янка (1579м).

Підйом був дуже довгий і крутий. Схили гір вже повністю були вкриті хвойними лісами, що велично височіли над нами. І ось ми на вершині, де ще подекуди лежав сніг. Спускаючись з гори ми побачили явний факт того, як людина впливає на природу. Сотні гектарів вікових дерев були вирубані, що перетворило схили гір на «мертву пустелю». Саме в цьому місці ми вирішили перекусити, адже далі на нас чекав ще один складний підйом.

Пройшовши лісоповал ми знову опинились в лісовій казці і це тому, що вже починався Синевирський парк. Піднялись на гору Озірну (1496м) і перед нами відкрилась перлина цього парку – озеро Синевір, що розкинулось в долині карпатських гір.

(Саме на Озірній до нас приєдналось ще 3 члена групи, але якісь вони були дивними, бо досить часто від нас відлучались ))).

Втомлені і виснажені, по досить крутому схилу, ми спустились до будинку лісника. Знайшли гарну галявину, на якій і зупинились на ночівлю. В цей вечір ми нікуди не поспішали, адже наступного дня у нас була «Дньовка» і можна було виспатись.

 

Ірина

Цей день розпочався гулом транспорту і падінням дерев – місцеві приїхали валяти ліс неподалік від нашого табору. Продовжився ранок повторним чергуванням провинившихся ще на першій стоянці, сніданком, збором табору, а далі - переходом через якесь чи то село, чи то хутір з двома хатками (точніше будинками-віллами), місцевим пансіонатом «Кам’янка» і недобудованою церквою. Неподалік пансіонату – траса для лижників (мабуть, бугельна, в даний час не працювала).

Перед пансіонатом був привал. Після привалу ми з дівчатами, як завжди, пішли трохи вперед, а трійця (Шурік, Льоха і Саша) трохи відстали від основної групи. У мене навіть думка була, що вони стали в пансіонаті купити пива. Та незабаром Шурік почав мені кричати «Іра! Іра!» і передавати привіт. Я ніяк не відреагувала, бо не зрозуміла що там і до чого. Юля припустила, що вони там якесь відео знімають. «Ну, то й хай знімають» – подумала я, могли ж вони на телефон знімати.

На черговому привалі, коли я знімала рюкзак, руки автоматично потяглися зняти й камеру з шиї, але… її не було!!!..пауза..і я зрозуміла, що забула її на попередньому привалі. Львович порадив, щоб я не поспішала панікувати і подивилась уважно, може поклала її в рюкзак. Та я точно знала, що забула камеру на привалі. (На хвилиночку, привал був як мінімум хвилин 30 назад, і ми тільки що піднімались по крутій кам’янистій дорозі, тобто відстань чималенька і чилегенька).

Тут саме підійшла трійця і Саша запитав керівника: «А яке покарання буде оператору, якщо він загубив камеру?». Льоха при цьому так таємничо посміхався, що я зрозуміла, що вони забрали моє «знаряддя праці». Фух! Не прийдеться йти зайвих кілька км! Саша, Льоха, Шурік – дякую, що ви такі уважні!!!

Тепер перед хлопцями стояла важка задача – придумати мені покарання, адже Сергій сказав, що хто знайшов камеру, той хай і наказує )). Хтось запропонував додаткове чергування (що в нас часто практикується як міра покарання), але хлопці сказали, що це банально і просто, і їм від цього ніякої радості. Тож вирішили, що до закінчення походу придумають більш суворіше покарання.

Якщо коротко описати краєвиди дня, то основною характеристикою було б – нераціональна вирубка лісів. Масштаби вирубаних ділянок вражали – це, певно, були сотні гектарів лісу. Весь час було не тільки чутно, а й видно техніку, що нищила красу Карпат.

Вирубані місцини, постійний набір висоти, довгий час відсутність води, в тому числі і на обіді, трохи псували настрій.

Однак повинно бути щось і хороше за день.

Синевирський парк зустрів нас хвойним лісом, таємничими стежками, гарними краєвидами. Неймовірну вражаючу красу самого озера Синевир вдалось побачити при спуску з г.Озірна. Спуск крутенький та ще й трохи зигзагом. Втратили до 500м висоти. Ноги так забилися, що хотілося вити. Останні метри до місця табору особисто я насилу доповзла. 

 

Табір розбили ми на прекрасній галявині, але далеченько від озера. До нього підемо на прогулянку завтра. 

Захопило подих – від краси озера Синевир з висоти.

Розсмішило – поява Едіка на горі Озірна, яку прозвали Озьоркою (на честь відомого базарю).

Висновок дня – загублені речі не можна вважати загубленими, коли поряд надійні друзі.  

Порадувало – сьогоднішні старання не марні, завтра дньовка!!!

   

01.05.14

 

Сергій

Цього дня у Олександра і у мене був День народження. За старою традицією турклуб «Едельвейс» завжди вітає іменинників дружнім колективом. Для Олександра це все вже було звичним, але для мене це привітання ні з чим не зрівняється.

Коли ти ще не встиг прокинутись і цілком усвідомити, що сьогодні твій день народження, а тебе вже починають всі вітати, хлопці підхоплюють тебе і починають підкидати у повітря і після цього всього дарують подарунок і всім колективом співають пісню.

Після всіх привітань ми зібрались і вирушили на озеро Синевір. Після недовгого спуску перед нами розкинулось найбільше озеро Українських Карпат. Основною особливістю цього озера є кришталево чиста вода, а також величезна кількість форелі, яка великою кількістю накидалась на кусочки хліба, які ми їй кидали.

Прогулявшись, ми відправились трішки підкріпитись у колибі. Саме в цей момент почався сильний дощ, який напустився вперше за весь похід, та стаканчик яфинянки тільки підбадьорував нас.

Коли дощ майже скінчився, ми відправились за сувенірами і трішки ще походили навколо озера. Туман, який повністю покрив схили гір відкрив перед нами зовсім інші Карпати, окутані деякою загадковістю.

По дорозі до нашої стоянки ми зустріли просто неймовірну кількість земляних жаб, які мабуть шукали собі принца, але доля їм сьогодні не посміхнулась )).

Яфинянка все таки була дуже смачна, бо майже всі повкладались зразу відпочивати.

Ввечері був святковий тортик і пісні. Насвяткувавшись, ми відправились спати, щоб наступного дня, вже з новими силами, пройти останній відрізок нашого маршруту.

 

Ірина

Ранок був сонячним і теплим. Вдалось здійснити довгождані водні процедури в широкому розумінні – помити голову )).

Сьогодні у нас два іменинники: традиційно вже для «Едельвейсу» - Саша Литвиненко і вперше – новачок-Сергій. Група привітала їх з днем народження, заспівала пісню і традиційно попідкидала їх догори.

Після сніданку вирішили піти до озера. В таборі залишилась славнозвісна четвірка. Однак вони не забули зробити замовлення. Нарешті хлопці змогли загадати мені бажання за загублену камеру – принести їм пива та шашлику )).

До Синевира, як виявилось, іти хвилин 10-15. Біля озера відкривається гарний краєвид.

Дівчата зробили традиційне фото з Львовичем. Послухали екскурсію від Сергія про озеро Синевир та національний парк, легенду про Синь і Вира.

Навколо озера можна було зустріти місцевих продавців (багато з них – діти) з місцевими їствами: сушеними ягодами та грибами, варенням, бринзою, різноманітними карпатськими чаями. Наплив туристів був чималий, особливо після обіду.

Ми, помилувавшись озером, вирішили відвідати місцеве кафе «Трембіта». Смачні страви у поєднанні з яфинянкою розслабили нашу компанію, ще й дощ почався, тож довелось посидіти там довше, ніж планувалось.

Картина на озері кардинально змінилась. Яскраве сонце затягнули хмари, посіріло, озеро стало сумним. Не зважаючи на те, що мрячило, ми ще трохи погуляли біля озера, купили сувеніри та бринзу і варення з чорниці на вечерю, погодували форель.

Обійшовши озеро, ми повернулися в табір. Виявилось, що тут пройшов сніг, але швидко розтанув. А хлопці не сфоткали і не зняли на камеру, бо всі чудеса техніки ми забрали з собою.

Я не забула про своє «покарання» і принесла хлопцям замовлення. Покуштувавши все, вони вирішили й собі прогулятись до озера.

Дньовка завершилася борщем, тортом, лекцією з медицини,співами під гітару і без неї.

Порадував – день відпочинку, краси, здійснення мрії відвідати Синевир.

Здивували – велика кількість жаб, голодна форель.

 

02.05.14

 

Сергій

Сьогодні останній день нашої подорожі по Українським Карпатам. Підйом, як завжди, о 7-й годині. Поснідали, зібрали табір і вже о 8-ій ми вирушили підкорювати останній відрізок шляху.

Ранок був сонячним та теплим. Піднявшись до будинку лісника і пройшовши по полонині, ми потрапили у столітній хвойний ліс, який трішки наганяв смуток, бо так не хотілось покидати ці дивовижні місця. Покинувши територію Синевірського парку ми знову побачили пусті від вирубки дерев схили, які потроху вже почали затягувати свої рани. Така картина супроводжувала нас ще довгий час. Потім дорога з ґрунтової перейшла в кам’янисту, по ній місцями стікали струмки. Попереду на нас чекав останній за цей похід великий підйом на гору Вишківський Горган (1440 м). На вершині розкинулись кам’яні розсипи, які місцями нагадували кулеметні гнізда. Безліч прикордонних стовпів, що зустрічалось нам по дорозі, нагадували про давню історію цих земель. Спускаючись вниз по вододільному хребту стає все менше хвойних лісів, їх витісняють полонини.

І ось нарешті ми дійшли до кінцевої точки – Торунського перевалу. Спустились в селище Торунь, і побачили місцеву кафешку, в яку одразу ж завітали в гості. Неподалік від неї ми знайшли покинуту садибу, з хорошою поляною та  бесідкою.

Накрили святковий стіл. Напустився дощ. Та він нам не завадив поділитись своїми враженнями, емоціями та гарним настроєм. Цього вечора мене прийняли в туристи, однак сам обряд я залишу в таємниці ))). Наспівавшись і наговорившись ми вирушили спати.

 

Ірина

Це останній ходовий день. По своєму сумний, бо вже починаєш відганяти від себе думки про закінчення походу, і одночасно веселий, бо в такій веселій компанії не може бути без веселощів J. Ми з дівчатами вирішили цей день охрестити фотознімальним, тому часто фотографувались, знімали на камеру і із-за цього часто відставали, за що на нас трохи сердився наш керівник )).

    Сьогодні нас вже не лякали підйоми, бо хотілося запам’ятати ті стежки, ті відчуття, ту природу до наступної подорожі. Останньою висотою цього походу була г.Вишківський Горган, дуже гарна місцина з хвойним лісом і протоптаними стежками та маркуванням (в якому Юра з Сергієм, як мені здалося, трохи заплутались ))). Далі ми йшли в напрямку Торунського перевалу. Тут по дорозі зустрічали багато і пішохідних груп, і велосипедистів.

Про наближення до цивілізації нагадували сліди людського відпочинку, сумно.

У селі, до якого чималенько пройшли по трасі, місцевий хлопчина підказав шлях до покинутої садиби, де можна було б розташувати табір.

.. Хатина, сінник, альтанка, поряд город, на якому квітнуть нарциси (прямо поляна нарцисів), сад (Юра й тут умудрився повісити гамак ))). Тут колись жили люди. Де вони зараз? Львович знайшов старі газети (здається, 2008 року), що залишились після господарів. Ми вирішили, що господарі виїхали після повені. Навколо будинку й зараз було багато вологи, так, наче він стояв на болотистій галявині.

Цього вечора був перший дощ нашого походу (якщо відкинути той, що йшов на Синевирі), з грозою. Однак він нам вже не був на заваді.

…Смачна каша під назвою «дружба» (бо готували в прямому сенсі – всі), святковий стіл з залишками походної іжі (щось сухарів ми багато взяли, а мало зїли )) та цукерками з місцевого магазину, і, звичайно, пісні під гітару до пізньої ночі. Спати йшли по мірі замерзання – змерз-пішов спати ))).

   

Порадувало - гарний день, гарні друзі поруч, гарне закінчення походу.

Сумно – що все добре швидко закінчується. Однак – попереду ще нові не менш цікаві подорожі ))).

  

03.05.14

 

Ірина

Про цей день коротко – Львів, цукерня, шоколад, кава ))). І потяг додому.

Розсмішило – признання Вадіка про те як його шантажували хлопці (Льоха, Саня і Шурік)…але то вже інша історія ))).

 

Сергій

Цього дня підйом о 5-й годині. Швидко зібравшись, ми вирушили в селище Торунь, де на нас чекала маршрутка, щоб відвести у Воловець. Весь шлях до Воловця всі мовчали. Хтось ще додивлявся свої нічні сновидіння, а хтось просто дивився у вікно і милувався востаннє в цьому поході величчю Українських Карпат. Тишу лише порушував водій, а точніше, незрозуміла для нас музика, яку він слухав. Приїхавши у Воловець, всі одразу порозбігались по магазинам, щоб підкріпитись та «затаритись» в електричку.

У вагоні ми грали в карти та «мафію», чим неодноразово порушували спокій пасажирів. А попереду на нас вже чекав Львів!

Здали на вокзалі рюкзаки у камеру схову і вирушили прогулятись по місту та скуштувати знамениті львівські страви.

…А далі наша група як наче розчинилась у натовпі, бо кожен хотів щось привезти з собою на згадку, адже Львів славиться – і шоколадом, і цукерками, і кавою, і сувенірами. Прогулюючись по місту ми тільки і бачили своїх туристів, в яких кожного разу ставало все більше і більше пакунків з різними сувенірами та солодощами.

Та все хороше коли-небудь закінчується. В наступні дні нам треба знову включатись в роботу та в свої побутові проблеми, але для того, щоб найближчим часом знову зібратись великою і дружньою компанією та підкорити ще не одну вершину.

 

Кожному учаснику походу – Юрі, Жені, Сергію, Оксані, Зої, Вані, Ані, Вадіку, Юлі, Саші, Миколі Львовичу, Вікі, Льохі, Шуріку – велика подяка за участь у нашій цікавій, спортивній, пізнавальній, веселій мандрівці по прекрасним величним Карпатам!

 

Сергій Засуха і Ірина Залога

Фото Оксани Забіяки

 

Переглядів: 963 | Додав: zabiyaka | Рейтинг: 5.0/4
Всього коментарів: 1
1 сахарочек   (24.11.2014 20:44)
статья класс! оригинальная манера написания! В свой адрес критику принял полностью))) Вам мозоли - мне опыт))) в остальном,прочитал и окунулся с головой в те прекрасные деньки. СПАСИБО РЕБЯТА!!!

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0