Головна » 2015 » Лютий » 13 » Пам’ятаємо…
11:11
Пам’ятаємо…

Ти вийшов, як завжди,

В далеку дорогу.

Не встиг повернутись,

дійти до порогу…

 

5го січня 2015 року на небі перестала сяяти велика яскрава зірка. Зірка, що багатьох з нас вивела на шлях туризму, спорту, людяності, доброти. Пішов з життя Маслаков Анатолій Леонідович… І наче в кожного з нас в серці перестала жевріти якась частка тої любові, яку так безкорисно дарував Анатолій Леонідович нам, своїм підопічним туристам.

Людина з великої літери, людина – приклад, людина – доброта, людина – енергія, людина, яка кожен день, кожну хвилину віддавала себе дітям. Він любив свою справу – туризм став для Анатолія Леонідовича сенсом його життя. Цю любов до туризму він прагнув привити не тільки членам родини, а й своїм учням, друзям, односельцям. Географія туристів, що починали ходити в походи з Маслаковим, виходить далеко за межі Криничанського району.

Багатьох дітей Анатолій Леонідович не просто брав у похід, а вперше «вивозив»за межі району, області. Тому, хто потрапляв у групу Маслакова, пощастило подорожувати по Україні та за її межами. Травневі походи в Крим та зимові канікули в Карпатах стали для нас традицією…

- Так, я вже починаю запис на похід в Карпати,  - казав, він ще за три місяці до походу. – записуємося швидше, а то скоро не буде місць…

Та місця в нього знаходились для кожного, бо групи Маслакова були завжди найбільшими, як в Крим, то не менше 20, а як у Карпати – то й більше 40 людей. І з усіма він справлявся, і всім приділяв увагу, і кожному допомагав у підготовці, адже кожного разу було чимало новачків.

- Щоб у кожного був гребінець і носова хустина. Буду перевіряти – говорив Анатолій Леонідович  дітворі перед походом.

І не тільки говорив, а й перевіряв. Він вчив їх елементарному – слідкувати за своїм зовнішнім виглядом, привчав дітей до самостійності.

У поході (чи на туристичних змаганнях) у кожного учасника групи була своя посада, свої обов’язки.

- Ти пишеш щоденник? – звертався Маслаков до дівчини-хронометриста

- Пишу – відповідала вона.

- Щось я не бачив тебе сьогодні з ручкою. Ану, показуй, що написала!

Таким чином керівник не тільки привчав до відповідальності, а й давав кожному зрозуміти його важливість у команді.

Маслаков був у поході, як батько і як мати, піклувався про всіх дітей, як про своїх рідних – щоб були і помиті, і тепло одягнені, і обов’язково – нагодовані.

- Ти чого бабусі дзвонив? – це вже в поїзді додому питав хлопця.

- Та, попросив, щоб вареників наварила…

- Так, завгосп, принеси йому дві банки консерви, хай їсть. А то ще буде казать, що його тут не годували – з посмішкою розпоряджався Анатолій Леонідович.

Такі веселі історії не раз згадувались в наступних походах, а деякі фрази Маслакова стали для нас крилатими.

- Скоро дійдемо до озера – намагався зацікавити Анатолій Леонідович заморену важким ходовим днем групу.

- До якого озера?

- Таке живописне.. Таке живописне озеро – вихваляв

- А ви там були?

- Ні, не був, але воно таке живописне!

 

- Дівчата, чого не співаєте? – питав ввечері біля костра.

- Так ми слів не знаємо…

- Де ваші пісенники? Я ж казав, щоб у всіх були пісенники. Щоб усі співали!

 

- Стаємо всі фотографуватися! – гукає Анатолій Леонідович  біля чергової гори чи пам’ятки архітектури.  – Ти чого не фотографуєшся?

- Не хочу..

- Швидко, я сказав, ставай! А то приїдеш додому, не буде, що мамкі показать!

 

- Палатки розклали? – перевіряв він роботу по табору.

- Розклали.

- Дров наносили?

- Наносили.

- Речі розібрали?

- Розібрали.

- Значить тепер назбирайте камінці і покладіть біля кожного колишка палатки, щоб я не перечіпався через них – вигадував, щоб зайняти дітей від безділля.

 

А після походів він обов’язково організовував вечори-зустрічі, щоб знов зібратись дружною туристичною сім’єю, згадати цікаві моменти, поділитись фото, переглянути відеоматеріали і просто поспівати пісень під гітару… Завдячуючи йому ми не тільки полюбили туризм, походи, гори, ми віднайшли нових, справжніх, перевірених друзів.

 

Анатолій Леонідовичбув не тільки нашим керівником, наставником, він був наших другом-туристом. Вже, коли ми, старші едельвейсівці, почали ходити в походи окремо, він завжди ділився досвідом, допомагав і спорядженням, і порадами, радів за наші успіхи. А коли випадало, що ми пересікалися в горах (групи старших і школярів) – Анатолій Леонідович завжди зустрічав нас з великим котлом гарячого компоту. І говорив дітям: «Сьогодні до нас в гості ввечері до нас прийдуть дорослі…». А нам це було смішно, бо наш табір був через 5 метрів і ми ж наче не гості, а свої…

 

Анатолій Леонідович, дякуємо Вам за науку, за любов, за оптимізм, за життєрадісність! Ми Вас пам’ятатимемо!

…І посмішка твоя навіки у скронях

Всіх тих, хто йде в гори, хто вірить у долю…

 

СТК "Едельвейс"

 

Говорят: "Одержимые люди!"
Что же держит их здесь, на земле?

Счастье, может, покажется странным,
Умереть на любимой горе,

И оставить на ней свое сердце,
Что жило и любило до дна...
Пусть же ангелы душу согреют
Ту, что людям была отдана...

Марина Добронравова

Переглядів: 583 | Додав: zabiyaka | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0